— Думаю, правити мають вони,— сказала Джуліана, припинивши читати.— Вони завжди були найкращими. Британці.
Джо так нічого й не відказав, хоча вона чекала на його відповідь. Тоді вона продовжила читати.
«... втіленням планів Наполеона: раціональна гомогенність різних етнічних груп, які дестабілізували і розривали Європу від часів падіння Риму. А ще планів Карла Великого: об'єднана християнська держава, не лише абсолютно мирна у власних кордонах, а ще й у цілковитій гармонії зі світом. І все ж залишалася одна болюча точка.
Сінгапур.
У Федеративних Малайських Штатах велику частку населення становили китайці, переважно ділові люди, підприємці, і на думку цих ощадливих працьовитих буржуа, американське правління в Китаї було прихильнішим щодо так званих „корінних жителів“. Там, де управляли британці, темніші раси не допускалися у клуби, готелі, кращі ресторани; їм, як і у давні часи, відводилися окремі частини поїздів та автобусів, а ще — і це, можливо, було найгірше,— в кожному місті їхні можливості поселення були обмеженими. Ці „корінні жителі“ помічали — і зазначали у приватних розмовах та у газетах,— що в США расові проблеми вирішили ще до 1950 року. Білі та негри жили, працювали і харчувались пліч-о-пліч, навіть у південних штатах. Друга світова війна поклала край дискримінації...»
— Там буде конфлікт? — запитала Джуліана.
Він щось пробурчав, не відводячи очей від дороги.
— Скажи мені, що там далі. Я знаю, що не встигну дочитати — скоро ми будемо у Денвері. Америка і Велика Британія почнуть війну, і переможець правитиме світом?
— З певного погляду книжка непогана,— сказав Джо.— Там добре все продумано. Сполучені Штати отримують Тихоокеанський регіон, і це як теперішня Східноазійська сфера єдності та процвітання. Росію вони ділять між собою. Років десять усе йде нормально. А потім починаються конфлікти — це природно.
— Чому природно?
— Людська природа,— пояснив Джо,— природа держав. Підозра, страх, жадоба. Черчилль вважає, що Сполучені Штати ставлять під загрозу британську владу у Південній Азії своїми закликами до великої китайської діаспори, яка через Чана Кайші, звісно, є проамериканською. І британці починають облаштовувати,— він коротко посміхнувся їй,— те, що вони називають «місцями утримання». Концентраційні табори, інакше кажучи. Для тисяч китайців — потенційних зрадників. Їх звинувачують у саботажі та пропаганді. Черчилль такий...
— Тобто він досі при владі?! Та йому ж мало б бути під дев'яносто років!
— Саме в цьому перевага британської системи над американською,— сказав Джо.— Кожні вісім років США витурюють своїх лідерів, навіть якщо вони справді хороші професіонали, а Черчилль залишається при владі. Після Таґвела у США немає рівного йому лідера. Лише всілякі нікчеми. А він, Черчилль, з віком стає дедалі деспотичнішим та жорсткішим. До 1960-го він стає схожим на старого войовничого диктатора з Середньої Азії — ніхто не може кинути йому виклик. На той момент він править уже двадцять років.
— Господи,— сказала Джуліана, гортаючи останні розділи книги у пошуках підтвердження слів Джо.
— Із цим я погоджуюсь, Черчилль був єдиним гідним лідером Британії під час війни,— сказав Джо.— Якби вони його залишили, то все обернулося б для них не так кепсько. Я тобі от що скажу: країна не буває кращою за свого правителя. Fuhrerprinzip — принцип лідерства, як кажуть нацисти. І вони мають рацію. Навіть той Абендсен визнає це. Звісно, у США економічний бум після перемоги над Японією, адже вони відбили в японосів величезний азійський ринок. Але цього мало, тут немає духовності. Та й у англійців її немає. І там, і там — плутократія, влада багатих. Якби вони перемогли, ці багатії, то думали б тільки про те, як заробити більше грошей. Цей Абендсен помиляється: не було б жодних соціальних реформ, жодних суспільних проектів для громадського добробуту — англосаксонські плутократи цього б не дозволили.
«Слова переконаного фашиста»,— подумала Джуліана.
Схоже, з виразу її обличчя Джо збагнув, про що вона думає. Він обернувся до Джуліани, знизивши швидкість, одним оком позираючи на неї, а іншим — на машини попереду.
— Слухай, я не інтелектуал — фашизм цього не потребує. Він потребує дій. Теорію породжує практика. Наша корпоративна держава вимагає від нас лише розуміння соціальних сил — історії. Ясно? Ось що я тобі скажу, Джуліано, і я це знаю,— його тон став щирим, мало не благальним,— ці старі прогнилі імперії збудовані на грошах: Велика Британія, Франція та США — хоча США були радше бічним пагінцем, а не імперією у справжньому сенсі слова, проте і там правили гроші. Так от: усі вони не мали душі, а відповідно, не мали й майбутнього. Не могли зростати. Нацисти — банда вуличних головорізів, я це визнаю. Ти ж погоджуєшся? Правда?
Джуліані довелося усміхнутися. Він намагався одночасно вести машину і говорити, від чого італійська емоційність починала брати над ним гору.
— Абендсен пише так, наче є велика різниця в тому, хто переможе: Сполучені Штати чи Британія. Нісенітниця! Нема в цьому ні честі, ні історії. Обоє рябоє. Читала колись, що писав Дуче? Мене це дуже надихнуло. Чудова людина. Чудові слова. Він пояснює, що насправді криється за кожною подією. Насправді під час війни йшлося про те, що переможе: старе чи нове. Гроші — ось чому нацисти помилково приплели до цього єврейське питання — проти спільного духу мас, того, що нацисти називають Gemeinschaft[72] — єдність народу. Як у комуністів. Комуна, розумієш? Але комуністи притягнули до цього ще й панславістські імперські амбіції в дусі Петра Великого. Перетворили соціальні реформи на інструменти імперських амбіцій.
«Як і Муссоліні,— подумала Джуліана,— точнісінько так само».
— Бездумна жорстокість нацистів — це трагедія,— Джо сіпнувся, обганяючи повільну вантажівку,— але зміни завжди нещадні до переможених. Це не новина. Поглянь на попередні революції у Франції, наприклад. А як Кромвель повівся з ірландцями! Німецький світогляд занадто філософський. І занадто театралізований. Усі ці збіговиська. А справжні фашисти ніколи не говорять, лише діють. Як я. Ти погоджуєшся?
— Господи,— засміялася Джуліана,— та ти стільки наговорив!
— Я пояснюю фашистську теорію дії! — захоплено крикнув він.
Вона нічого не відповіла, це було надто смішно.
Однак чоловік поруч із нею зовсім не вважав це смішним, він похмуро дивився на неї, обличчя в нього побуряковіло. На чолі напнулися вени, і Джо знов почало трусити. Він вкотре провів скрюченими пальцями по голові, вперед і назад, мовчки, не відводячи від неї погляду.
— Не сердься на мене,— сказала Джуліана.
Їй на мить здалося, що він її вдарить, він відвів руку... Але потім щось буркнув і збільшив гучність радіо.
Вони їхали далі. З радіо незмінно лунала музика народних ансамблів. Джуліана знову спробувала зосередитися на книжці.
— Ти маєш рацію,— сказав Джо після довгої мовчанки.
— Ти про що?
— Нікчемна імперійка, на чолі якої клоун. Не дивно, що ми нічого не здобули у війні.
Вона поплескала його по руці.
— Джуліано, всюди суцільна темрява. Немає нічого справжнього чи певного. Хіба не так?
— Можливо,— недбало промовила вона, знову намагаючись читати.
— Перемагає Велика Британія,— сказав Джо, вказуючи на книгу,— я допоможу тобі заощадити час. Сполучені Штати занепадають. Велика Британія скрізь лізе і пнеться, і розростається, ініціатива завжди на її боці. Можеш далі не читати.
— Сподіваюся, ми розважимося в Денвері,— сказала вона, згортаючи книгу,— тобі потрібно розслабитися. Я б дуже цього хотіла.
«Бо інакше розлетишся на друзки,— подумала вона,— мов зламана пружина. І що тоді буде зі мною? Як я повернуся додому? І чи зможу просто тебе залишити? Я хочу, щоб ми добре провели час, як ти і обіцяв. Не хочу бути ошуканою. Надто часто мене раніше обманювали і надто багато людей».