Однак у цьому є певне зерно. У, як сказав би Пол. Для цієї ситуації У таке: попри нашу особисту відразу, немає сумнівів, що реальність на боці імпортера. Шкода, адже намір був зовсім іншим. Але потрібно пристосовуватися, як стверджує Книга.
А оригінальні прикраси, врешті-решт, можна й далі продавати у моїй крамниці. Справжнім поціновувачам, таким, як друзі Пола».
— Ви боретеся із собою,— зауважив Пол.— Поза сумнівом, ця ситуація належить до тих, коли людина воліє побути на самоті.
Він попрямував до дверей.
— Я вже вирішив.
У Пола зблиснули очі.
Чілден із поклоном сказав:
— Я зроблю, як ви радите. Одразу від вас піду до того імпортера.
Він узяв складений удвоє аркуш з адресою.
Дивно, але Пол, здається, був незадоволений. Він лише пробурчав щось у відповідь і знову сів за свій стіл.
«Годі розгадати, що в них на душі»,— подумав Чілден.
— Дуже вдячний за вашу ділову пораду,— сказав Чілден, готуючись іти.— Колись я віддячу вам, якщо матиму таку нагоду. Я не забуду вашої допомоги.
Однак молодий японець і досі не реагував.
«Правильно ми завжди казали: їх неможливо збагнути»,— подумав Чілден.
Коли Пол проводжав його до дверей, то видавався глибоко замисленим. І раптом видушив із себе:
— Американські майстри зробили цю прикрасу вручну, правильно? Це витвір їхньої фізичної праці?
— Так, від ескізу до полірування.
— Сер, а ці майстри погодяться взяти участь у проекті? Наскільки я розумію, вони для своїх витворів прагнули зовсім іншого майбутнього.
— Гадаю, я зможу їх переконати,— сказав Чілден.
Йому здавалося, що з цим можна легко впоратися.
— Так,— сказав Пол,— мабуть, так.
Щось у його тоні раптом змусило Роберта Чілдена замислитися. Якась невловима, дивна інтонація. Аж тут Чілден усвідомив. Він врешті розірвав пелену двозначності, він зрозумів!
Звісно. Увесь цей проект є жорстоким приниженням американських прагнень, прямо в нього на очах. Який цинізм. Але, Господи, я проковтнув наживку, волосінь та вудилище! Він змусив мене погодитися. Крок за кроком він манівцями привів мене до потрібного висновку: витвори американців нічого не варті, хіба того, щоб на їхній основі виготовляти жалюгідні амулети.
Ось як правлять японці: не за допомогою жорстокості, а витончено, винахідливо, із невичерпною хитрістю.
«Боже мій! Ми порівняно з ними — просто варвари,— усвідомив Чілден.— Ми звичайні простаки, беззахисні перед цим безжальним мисленням. Пол не промовив уголос, не сказав мені, що наше мистецтво нічого не варте, він зробив так, що я сам це сказав замість нього. І яка іронія, що зрештою йому було прикро почути ці мої слова. Він виявив ледь помітний жаль цивілізованої людини, коли правда врешті зірвалася з моїх уст».
«Він зламав мене»,— мало не вимовив уголос Чілден. На щастя, йому вдалося втримати ці слова в собі, як і раніше; він вже давно утримував їх десь у глибинах свого внутрішнього світу, відгородженими та прихованими від усіх, крім себе.
«Він принизив мене і мою расу. А я нічого не можу вдіяти. Нема як поквитатися. Ми зазнали поразки і тепер зазнаємо щоразу нових, але настільки невиразних, настільки витончених, що заледве здатні їх помітити. Насправді потрібні надзусилля з нашого боку, щоб узагалі усвідомити, що це трапилось.
Хіба може знайтися переконливіший доказ здатності японців правити?»
Чілдену захотілося засміятися — можливо, від захоплення.
«Так,— подумав він,— це ніби тобі розповіли гарний анекдот. Потрібно зберегти це в пам'яті, розсмакувати, навіть переповісти. Але кому? Ось тут проблема. Це надто особисте, щоб комусь про це розповідати».
«Кошик для сміття у кутку кабінету. Жбурнути цей шмат металу туди! — сказав собі Роберт Чілден.— Цю прикрасу, сповнену У.
Чи зміг би я так вчинити? Викинути її? Покінчити з усім цим у присутності Пола?»
«Ні, навіть викинути її не можу,— усвідомив він, стискаючи в руці прикрасу.— Бо як я тоді дивитимуся в очі цьому японцеві?
До біса їх! Я не можу звільнитися від їхнього впливу, не можу діяти імпульсивно. Усю спонтанність придушено...»
Пол уважно дивився на нього. Він міг навіть нічого не казати, самої лише його присутності було достатньо. «Мій розум у тенетах. Незрима струна протягнулася від цього шматка металу крізь руку до моєї душі.
Мабуть, я занадто довго жив поміж них. Тепер уже надто пізно тікати, повертатися до білих людей та білого способу життя».
— Поле,— сказав Роберт Чілден.
Він помітив, що голос, вириваючись із грудей, хрипить, наче у хворого. Безвільний, невиразний.
— Так, Роберте?
— Поле, я... принижений.
Кабінет захитався перед очима.
— Чому, Роберте?
Тон турботливий, але водночас відсторонений. Жодного співчуття.
— Поле, секунду.
Він покрутив у руках прикрасу, яка стала липкою від поту.
— Я... Я пишаюся цією річчю. Не може бути й мови про такий мотлох, як амулети. Я відхиляю пропозицію.
І знову він не зміг збагнути реакцію молодого японця. Той просто уважно слухав.
— Але я вдячний вам.
Пол вклонився.
Роберт вклонився у відповідь.
— Це робота гордих американських митців,— продовжував Чілден,— і себе я також до них зараховую. Пропозиція виготовляти такий непотріб, як амулети, ображає нашу гідність. Я прошу вас вибачитись.
Тиша тягнулася нескінченно довго.
Пол дивився на нього, трохи піднявши одну брову, скрививши тонкі губи. Він посміхався?
— Я вимагаю,— сказав Чілден.
От і все, більше він нічого не міг зробити. Лишалося просто чекати.
Нічого не відбувалося.
«Будь ласка,— подумав він,— допоможи мені».
— Пробачте мою самовпевнену нав'язливість,— мовив Пол, простягнувши руку.
— Гаразд,— відказав Чілден.
Вони потиснули руки.
Душу Чілдена оповив спокій. «Я пройшов крізь це,— усвідомив він.— Усе скінчилося. Боже милосердя. Саме тоді, коли потрібно,— воно проявилося для мене. В інші часи — по-іншому. Чи зможу я ще колись наважитися випробувати удачу? Мабуть, ні».
Він відчував сум. «На мить я немовби випірнув на поверхню і ясно все побачив.
Життя коротке. Мистецтво і все решта, що не є життям, тягнеться довго, нескінченно, мов черв із бетону. Плаский, білий, незворушний, що б не проходило по ньому, що б його не перетинало. А я ось тут. Але далі лишатися тут не можна».
Узявши коробочку, він сховав прикрасу фірми «Едфренк» у кишеню пальта.
12
— Містере Таґомі, до вас містер Ятабе,— повідомив містер Ремзі.
Він відступив у куток кабінету, і наперед вийшов стрункий джентльмен поважного віку.
— Радий познайомитися з вами, сер,— сказав містер Таґомі, простягаючи руку.
Він обережно потиснув худу, тендітну, старечу долоню і одразу ж відпустив. «Сподіваюся, що нічого не зламав»,— подумав він.
Він уважно роздивлявся старого джентльмена. Враження було гарне. Риси обличчя свідчили про твердий, цілісний характер. Незатуманений розум. Чітко відчувався зв'язок із давніми непохитними традиціями. Важко відшукати кращу чесноту для поважного віку... аж тут він усвідомив, що стоїть перед генералом Тедекі, колишнім начальником генерального штабу Імперії.
Містер Таґомі схилився у низькому поклоні.
— Генерале,— сказав він.
— Де третій учасник? — запитав той.
— Поспішає сюди, скоро буде. Я сам телефонував йому у готель.
У голові в нього все перемішалося, він відступив на кілька кроків, досі схиляючись у поклоні, не знаходячи у собі сили випрямитися.
Генерал сів. Містер Ремзі допоміг йому, приставивши крісло, але особливого пієтету не виявив — поза сумнівом, він і досі не розумів, хто перед ним. Містер Таґомі невпевнено сів навпроти.