— Так, ми маємо бути реалістами,— сказав містер Таґомі.
Бейнс та генерал Тедекі поглянули на нього.
— У чому конкретно полягає ваша пропозиція? — запитав генерал у містера Бейнса.— У тому, щоб ми встановили контакт зі Службою безпеки тут, у Тихоокеанських Штатах? Напряму почали переговори із... Я не знаю, хто є шефом місцевого відділу Служби безпеки. Гадаю, якась дуже неприємна особа.
— Тутешній відділ Служби безпеки нічого про це не знає,— відповів містер Бейнс.— Їхній шеф, Бруно Кройц фон Мере — стара партійна коняка. Ein Altpartei-genosse[83]. Імбецил. Нікому в Берліні не спало б на думку щось йому розповісти, він просто виконує рутинні доручення.
— Тоді до кого звернутися? — роздратовано запитав генерал.— До місцевого консула чи посла Райху в Токіо?
«Ці переговори проваляться,— подумав містер Таґомі,— хоч би якою високою була ставка. Ми не можемо лізти у страхітливе, навіжене багнище нацистських інтриг та міжусобиць. Наша свідомість до цього не пристосована».
— Тут потрібен делікатний підхід,— сказав містер Бейнс,— через низку посередників. Через когось, хто близький до Гайдриха і перебуває за межами Райху, у нейтральній країні. Або когось, хто часто подорожує між Токіо та Берліном.
— Маєте когось на думці?
— Міністра закордонних справ Італії, графа Чіано. Це надійна, розумна, дуже мужня людина, що обстоює порозуміння між країнами. Щоправда, він не має контакту з апаратом Служби безпеки, але міг би діяти в Німеччині через когось іншого, залучити ділові кола, наприклад, Круппів або генерала Шпайделя, чи навіть людей з СС. Війська СС менш фанатичні і ближчі за своїми поглядами до того, чим живе звичайне німецьке суспільство.
— Ваша організація, контррозвідка... Спроба зв'язатися з Гайдрихом через вас не має сенсу.
— Чорні сорочки ненавидять нас. Вони двадцять років вимагали партійного рішення про нашу цілковиту ліквідацію.
— Отже, вони становлять серйозну небезпеку особисто для вас? Наскільки я розумію, вони доволі активні тут, на Тихоокеанському узбережжі,— зауважив генерал Тедекі.
— Активні, але не мають реальної сили. Райс, представник Міністерства закордонних справ, здібний, однак протистоїть Службі безпеки.
Він стенув плечима.
— Мені потрібні ваші записи,— сказав генерал,— щоб передати уряду. Усі наявні матеріали щодо цих дискусій у Німеччині. І... — він помовчав.— Докази. Реальні докази.
— Звісно,— сказав містер Бейнс.
Він сягнув рукою у кишеню пальта і дістав плаский срібний портсигар.
— Кожна сигарета — контейнер, в якому захована мікроплівка.
Він передав портсигар генералу.
— А сам портсигар? — запитав генерал, роздивляючись його.— Здається, річ надто цінна, щоб отак її віддати.
Він почав виймати сигарети.
— Портсигар тепер належить вам,— усміхнувся містер Бейнс.
— Дякую.
Усміхнувшись у відповідь, генерал поклав портсигар у нагрудну кишеню.
Задзвонив пристрій внутрішнього зв'язку. Містер Таґомі натиснув кнопку на столі. Містер Ремзі сказав:
— Сер, у вестибюлі група людей німецької Служби безпеки. Вони намагаються захопити будівлю. Охорона «Ніппон-таймс» чинить їм опір.— Удалині, з вулиці, на яку виходили вікна кабінету містера Таґомі, почувся звук сирени.— Сили воєнної поліції і кемпейтай Сан-Франциско уже поспішають до нас.
— Дякую, містере Ремзі. Ви гідно вчинили, коли зберегли спокій, доповідаючи.
Містер Бейнс і генерал Тедекі слухали, напружившись.
— Шановне товариство, ми, поза сумнівом, знищимо головорізів СБ, перш ніж вони дістануться нашого поверху,— сказав їм містер Таґомі.— Вимкніть подачу електрики до ліфтів,— наказав він містеру Ремзі.
— Так, містере Таґомі,— і той від'єднався.
— Почекаємо,— сказав містер Таґомі.
Із шухляди він вийняв футляр із тикового дерева, а відкривши його, дістав кольт 44-го калібру 1860 року, часів Громадянської війни у США, справжню колекційну річ в ідеальному стані. Узявши ящичок із порохом та набоями, він почав заряджати револьвер. Містер Бейнс і генерал Тедекі з подивом спостерігали за ним.
— Це з особистої колекції,— пояснив містер Таґомі,— я любив тішити своє марнославство і вправлятися на дозвіллі у стрільбі на швидкість. Маю зазначити, що показував непогані результати у таких змаганнях з іншими аматорами. Однак до цього моменту ще не використовував цю зброю по-справжньому.
Тримаючи револьвер за всіма правилами, він націлив його на двері кабінету і завмер, чекаючи.
Френк Фрінк зосереджено сидів за станком у підвальній майстерні, приставивши майже готову срібну сережку до полірувального кола. Воно з шумом оберталося, шматки полірувального порошку летіли на окуляри Фрінку, бруднили йому нігті та руки. Сережка у формі черепашки равлика вже добряче нагрілася від тертя, але Фрінк похмуро тиснув іще сильніше.
— Не поліруй занадто,— сказав Ед Маккарті,— лише зарівняй виступи, а заглиблень можеш взагалі не торкатися.
Френк Фрінк пробурмотів щось нерозбірливе.
— На ринку срібло вище цінується, якщо воно не надто заполіроване,— сказав Ед,— краще, коли вироби зі срібла мають зістарений вигляд.
«Ринок»,— подумав Фрінк.
Вони нічого не продали. «Американські художні ремесла» прийняли товари на реалізацію, а окрім цього більше ніхто нічого не взяв. Усього вони відвідали п'ять магазинів.
«Ми нічого не заробляємо,— сказав собі Фрінк,— просто виготовляємо дедалі більше прикрас, і вони купами лежать довкола».
Полірувальний круг зачепив застібку сережки, та вислизнула з рук Фрінка, упала на захисний щиток, а потім на підлогу. Він вимкнув мотор.
— Не розкидайся деталями,— сказав Маккарті, який саме зварював.
— Господи, та ця застібка завбільшки з горошину. Нема як вхопитися.
— Все одно підбери її.
«Та хай воно все западеться»,— подумав Фрінк.
— Що таке? — запитав Маккарті, побачивши, що той не поспішає піднімати сережку.
— Ми викидаємо гроші на вітер,— сказав Фрінк.
— Ми не можемо продати те, чого не виготовили.
— Ми взагалі нічого не можемо продати, хоч виготовлене воно, хоч ні.
— П'ять магазинів. Це крапля в морі.
— Але цього достатньо, щоб побачити тенденцію.
— Не дури себе.
— Я й не дурю себе,— відповів Фрінк.
— Ти про що?
— Я про те, що час шукати покупця для нашого брухту.
— Гаразд,— сказав Маккарті,— тоді виходь зі справи.
— Уже вийшов.
— Я працюватиму сам.
Маккарті знову запалив паяльну лампу.
— Як розійдемося? — запитав Фрінк.
— Не знаю. Якось домовимося.
— Викупи мою долю.
— Ще чого!
— Заплати мені шістсот доларів,— запропонував Фрінк, підрахувавши.
— Ні, бери половину усього, що ми маємо.
— Половину станка?
Вони обоє замовкли.
— Ще три крамниці,— сказав Маккарті,— а тоді поговоримо про це.
Опустивши захисний щиток, він почав припаювати шматок латуні до невеликого браслета.
Френк Фрінк підвівся з-за станка. Він знайшов сережку у формі равлика і поклав її у коробочку із заготовками.
— Піду покурю,— сказав він і вийшов із підвалу на сходи.
За мить він уже стояв на тротуарі, затиснувши між пальців сигарету «Небесної музики».
«Усе скінчилося,— сказав він собі,— і не треба оракула, щоб це зрозуміти. Я відчуваю Ситуацію. Цим пахне у повітрі. Поразкою. Важко достеменно сказати, чому так трапилося. Теоретично ми могли б продовжувати. Крамниця за крамницею, інші міста. Але... Щось не так. І ніякі зусилля та винахідливість цьому не зарадять.
Хотілося б мені дізнатися, у чім річ.
Але я ніколи не дізнаюся.
Що нам варто було зробити? За що взятися замість цього?
Ми пішли проти Ситуації. Проти Дао. Проти течії, у неправильному напрямку. А тепер всюди розпад. Руїна.