Нас захопило інь. Світло повернулося до нас задом, пішло геть.
Ми можемо лише підкоритися».
Поки він стояв під карнизом, поспіхом затягуючись своєю сигаретою з марихуаною, бездумно втупившись у потік машин, до нього неквапно підійшов звичайний з вигляду немолодий білий чоловік.
— Ви містер Фрінк? Френк Фрінк?
— Саме так.
Чоловік дістав якийсь згорнутий папір і посвідчення.
— Я з департаменту поліції Сан-Франциско. У мене ордер на ваш арешт.
Він уже тримав Фрінка за лікоть, арешт відбувся.
— За що?
— Шахрайство. Містер Чілден. «Американські художні ремесла».
Коп силоміць повів Фрінка вздовж тротуару. До них приєднався ще один коп, також у штатському, і тепер вони обступили Фрінка з обох боків. Його потягнули до припаркованого «тойопета» без поліцейських знаків.
«Такі зараз часи»,— подумав Фрінк, коли його запхнули до машини між двох копів. Двері захряснулися. Машина, за кермом якої був третій коп, в уніформі, влилася у потік. «Ми повинні коритися цим сучим дітям».
— Маєш адвоката? — запитав один із копів.
— Ні.
— У відділку тобі дадуть список і зможеш вибрати.
— Дякую,— відповів Фрінк.
— Що ти зробив із грошима? — запитав один із копів через якийсь час, коли вони вже в'їжджали у гараж відділку на Карні-стрит.
— Витратив,— сказав Фрінк.
— Усе?
Він не відповів.
Один із копів похитав головою і засміявся.
Коли вони вибиралися з машини, у Фрінка запитали:
— Твоє справжнє прізвище — Фінк?
Того охопив жах.
— Фінк,— повторив коп,— ти жид.
Він показав велику сіру теку.
— Біженець із Європи.
— Я народився у Нью-Йорку,— сказав Френк Фрінк.
— Ти втік від нацистів,— сказав коп.— Знаєш, що це означає?
Френк Фрінк вирвався і побіг до гаражних дверей. Троє копів щось закричали, і біля виходу шлях йому перепинила поліцейська машина та озброєні копи в уніформі. Вони усміхнулися йому, а тоді один зробив крок уперед і застібнув на зап'ясті наручники.
Тягнучи за зап'ястя — тонкий метал врізався у шкіру аж до кістки — коп повів його назад.
— До Німеччини повернешся,— сказав один із копів, роздивляючись його.
— Я американець.
— Ти єврей.
Коли його вели по сходах, один із копів запитав:
— Його зареєструють тут?
— Ні. Потримаємо його під вартою до рішення німецького консула. Вони хочуть судити його за німецьким законодавством.
Список адвокатів йому так і не дали.
Містер Таґомі двадцять хвилин непорушно сидів за столом, наставивши на двері револьвер, а містер Бейнс міряв кроками кабінет. Старий генерал, трохи подумавши, зателефонував у посольство Японії в Сан-Франциско. Однак зв'язатися із бароном Келемакуле не вдалося: чиновник сказав, що посла немає в місті.
Зараз генерал Тедекі намагався додзвонитися до Токіо.
— Я поговорю з Воєнною академією,— пояснив він містеру Бейнсу,— і вони зв'яжуться з імператорськими армійськими підрозділами, розташованими неподалік.
Він видавався спокійним.
«Отже, нас звільнять аж через кілька годин,— сказав собі містер Таґомі.— Можливо, японські морські піхотинці з авіаносця, озброєні автоматами та мінометами.
Діяти через офіційні канали дуже ефективно з огляду на кінцевий результат... Однак, на жаль, це забирає багато часу. А внизу бандити-чорносорочники лупцюють секретарок та клерків».
Проте сам він мало що міг зробити.
— Чи не варто спробувати зв'язатися із німецьким консулом? — запитав містер Бейнс.
Містер Таґомі уявив собі, як кличе міс Ефрайкян із диктофоном, щоб записати термінову ноту протесту геру Райсу.
— Я можу зателефонувати геру Райсу,— сказав містер Таґомі,— скориставшись іншою лінією.
— Зателефонуйте, будь ласка,— мовив Бейнс.
Не випускаючи з рук свій колекційний револьвер, містер Таґомі натиснув кнопку на столі. Там був незареєстрований телефон, призначений спеціально для таємних переговорів.
Містер Таґомі набрав номер німецького консульства.
— Доброго дня. Представтесь, будь ласка,— відповів жвавий чоловічий голос співробітника з виразним акцентом. Поза сумнівом, якась дрібна мураха.
— Будь ласка, покличте Його високоповажність гера Райса. Це терміново. Говорить містер Таґомі з імператорського торгового представництва. Невідкладна справа,— сказав він жорстким діловим тоном.
— Так, сер. Будь ласка, зачекайте хвильку.
Хвилька тягнулася довго. Зі слухавки не долинало жодних звуків, навіть потріскування.
«Він просто стоїть, тримаючи в руці слухавку,— вирішив містер Таґомі.— Тягне час. Типові нордичні хитрощі».
— Зрозуміло, що вони намагаються позбутися мене,— сказав він генералу Тедекі, який чекав відповіді з іншого телефону, та містеру Бейнсу, який походжав кабінетом.
Нарешті службовець сказав:
— Вибачте, що змусив вас чекати, містере Таґомі.
— Усе гаразд.
— Консул на нараді, але...
Містер Таґомі поклав слухавку.
— Даремні зусилля, щоб не сказати гірше.
Він почувався розгубленим. «До кого ще звернутися? Токкоку поінформовано, воєнна поліція вже на набережній, немає сенсу їм телефонувати. Зв'язатися безпосередньо з Берліном? Зателефонувати райхсканцлеру Ґеббельсу? На воєнний аеродром імператорської армії у Напі, щоб за нами прислали повітряний транспорт?»
— Я зателефоную шефу СБ, геру Кройцу фон Мере,— вголос промовив він.— І гірко поскаржуся. Вибухну довжелезною інвективою.
Він почав набирати номер, який, згідно з телефонною книгою Сан-Франциско, формально — евфемістично — належав «Службі охорони цінних вантажів „Люфтганзи“ при терміналі аеропорту». Поки лунали гудки, він сказав:
— Вчиню такий скандал!
— Влаштуйте гарну виставу,— сказав генерал Тедекі, усміхаючись.
Містеру Таґомі відповів голос з німецьким акцентом:
— Хто це?
«Ще серйозніший голос, ніж у мене»,— подумав містер Таґомі. Але відступати він не збирався.
— Що там у вас? — нетерпляче запитав голос.
— Я вимагаю заарештувати і віддати під суд вашу банду горлорізів та дегенератів! Вони геть сказилися! Білоголові оскаженілі тварюки, для яких навіть слів не можна підібрати! Kerl[84], ви знаєте, хто я? Таґомі, радник імператорського уряду. У вас п'ять секунд, потім ми полишаємо законні методи. Загін швидкого реагування морської піхоти випалить їх дощенту вогненними фосфорними бомбами. Який сором для цивілізованого світу!
На іншому кінці лакей СБ щось стурбовано забурмотів.
Містер Таґомі підморгнув містеру Бейнсу.
— ...ми нічого про це не знаємо,— говорив прислужник.
— Брехун! — закричав містер Таґомі.— Тоді ви не залишаєте нам вибору.
Він кинув слухавку.
— Це просто жест,— сказав він містеру Бейнсу і генералу Тедекі,— але гірше від цього не буде. Завжди існує малесенька ймовірність, що навіть у Службі безпеки вдасться когось вивести з рівноваги.
Генерал Тедекі хотів щось сказати, аж тут почали гатити у двері кабінету. Він замовк. Двері розчахнулися.
Увійшли двоє білих здорованів, обоє озброєні пістолетами із глушниками. Вони побачили містера Бейнса.
— Da ist er[85],— сказав один.
Вони рушили до нього.
Сидячи за столом, містер Таґомі навів на них свій стародавній колекційний револьвер і натиснув на курок. Один із людей Служби безпеки впав на підлогу. Інший спрямував свій пістолет із глушником на містера Таґомі й вистрілив у відповідь. Містер Таґомі нічого не почув, лише побачив, як із дула виривається крихітна хмарка диму, і почув свист кулі, яка пролетіла поруч. Зі швидкістю, що била всі рекорди, він зводив курок свого кольта одинарної дії, стріляючи знову і знову.
Співробітнику СБ розірвало щелепу. У повітрі розлетілися шматки плоті й кісток, уламки вибитих зубів. «Я поцілив йому в рота,— усвідомив містер Таґомі.— Страшна рана, особливо якщо куля пройшла по висхідній траєкторії». У погляді чоловіка без щелепи досі світилося життя — принаймні до певної міри. «Він ще бачить мене»,— подумав містер Таґомі.