— Джо,— сказала вона,— мені знадобиться довге пальто. Але не з тканини.
Вони дійшли згоди щодо німецького пальта зі штучного матеріалу; воно мало прослужити довше, ніж таке саме з натурального хутра, а коштувало дешевше. Але Джуліана почувалася розчарованою. Щоб підняти собі настрій, вона почала роздивлятися прикраси. Однак там був лише жахливий маскарадний мотлох — жодної фантазії чи оригінальності.
— Мені потрібні бодай якісь прикраси,— пояснила вона Джо.— Хоча б сережки. Або шпилька — до блакитної сукні.
Вона повела його тротуаром до ювелірної крамниці.
— А твій одяг! — винувато схаменулася вона.— Ми повинні і для тебе щось купити.
Поки вона вибирала прикраси, Джо зайшов у чоловічу перукарню постригтися. Коли за півгодини він повернувся, Джуліана була ошелешена: він не лише підстригся дуже коротко, а ще й пофарбував волосся. Вона ледь його упізнала, тепер він був блондином. «Боже мій,— подумала вона,— навіщо?»
Знизавши плечима, Джо відповів:
— Набридло бути макаронником.
Більше він нічого не сказав і не захотів далі це обговорювати. Вони зайшли у крамницю чоловічого одягу і почали вибирати для нього вбрання.
Вони купили йому гарно пошитий костюм із дакрону — нового синтетичного матеріалу фірми «Дюпон». Нові шкарпетки, білизну й стильні гостроносі черевики. «Що ще?» — подумала Джуліана. Сорочки. І краватки. Вони з консультантом вибрали дві білі сорочки з французькими манжетами, декілька краваток із Франції та пару срібних запонок. Щоб придбати все необхідне для нього, вистачило всього сорока хвилин. Вона з подивом виявила, наскільки все простіше, коли вона купує не для себе.
Джуліана подумала, що його костюм потрібно вшити, але Джо знову занервував. Він розплатився банкнотами Райхсбанку, які мав при собі. «Я знаю, чого ще бракує,— згадала Джуліана,— нового гаманця». Вони з консультантом підібрали для Джо чорний гаманець зі шкіри алігатора, і на цьому покупкам настав край. Вийшовши з крамниці, вони повернулися до машини. Була четверта тридцять, і шопінг, принаймні на думку Джо, було завершено.
— То ти не хочеш, щоб тобі трохи вшили костюм? — запитала вона, коли машина влилася у потік транспорту у центрі Денвера.— У талії?
— Ні.
Його тон, різкий та відчужений, спантеличив її.
«Що трапилося? Я забагато всього купила? Я знаю, що саме в цьому річ,— сказала вона собі.— Я витратила надто багато».
— Я могла б повернути кілька спідниць.
— Давай пообідаємо,— сказав він.
— Господи,— вигукнула вона,— я й забула! Нічні сорочки.
Він люто зиркнув на неї.
— Хіба ти не хочеш, щоб у мене була нова гарна піжама? Щоб я була свіжою і...
— Ні,— він похитав головою.— Забудь. Пошукай, де нам поїсти.
— Ми спочатку заселимося в готель,— твердо сказала Джуліана.— Щоб можна було перевдягнутися. А тоді поїмо.
«І сподіваюся, що це справді хороший готель,— подумала вона.— Інакше доведеться поставити на всьому крапку, попри всі покупки. У готелі запитаємо, який у Денвері найкращий ресторан. А також назву якогось хорошого нічного клубу, де можна подивитися таке шоу, щоб на все життя запам'яталося. Не якихось місцевих талантів, а великих зірок з Європи, як-от Елеанор Перес чи Віллі Бек. Я знаю, що німецькі зірки з кіностудії UFA[87] приїжджають у Денвер, я бачила афіші. І на менше я не згодна».
Поки вони шукали хороший готель, Джуліана позирала на чоловіка, що був поруч із нею. «Із цим білявим, коротко стриженим волоссям, у новому одязі він не схожий на себе,— думала вона.— Чи таким він мені більше подобається? Важко сказати. А коли я зроблю собі нову зачіску, ми з ним станемо майже іншими людьми. Створеними з нічого. Чи, радше, з грошей. Але без нової зачіски мені не обійтися».
Вони знайшли великий солідний готель у центрі Денвера зі швейцаром у лівреї, який допоміг припаркувати машину. Саме цього вона й хотіла. А ще там був хлопчик-носій — насправді, дорослий чоловік, але у темно-бордовій уніформі дрібного служки. Він поквапився до них і забрав усі їхні пакунки та багаж, а їм лишилося тільки піднятися по широких, застелених килимом сходах під навіс, а потім пройти у двері з червоного дерева та скла у вестибюль.
Крамнички по обидва боки від дверей, квіти, подарунки, солодощі, пункт поштового зв'язку, віконце для резервування авіаквитків, метушня гостей біля місця реєстрації та ліфтів, величезні рослини у горщиках, а під ногами — товстий м'який килим... Джуліана вдихала атмосферу готелю, людської метушні, невпинної діяльності. Неонові вивіски вказували, де в готелі містилися ресторан, лаунж-зона, бар. Вона ледь встигла все це роздивитися, поки вони йшли через вестибюль до місця реєстрації.
Тут була навіть книгарня.
Джо заповнював реєстраційну форму, а Джуліана вибачилася і квапливо подалася до книгарні — поглянути, чи мають вони «Сарану». Так, вона була тут, цілий стос яскравих примірників із табличкою, що повідомляла, наскільки це популярна та значуща книга, а також, звісно, що вона verboten[88] у підконтрольній Німеччині зоні. Джуліану обслуговувала усміхнена немолода жінка, привітна, ніби рідна бабуся. Книжка коштувала майже чотири долари, і Джуліані здалося, що це дуже дорого, але вона дістала зі своєї нової сумочки банкноту Райхсбанку і розплатилася, а тоді поквапилася назад до Джо.
Несучи їхній багаж і вказуючи дорогу, готельний служник привів їх до ліфта. Вони піднялися на третій поверх і пройшли теплим тихим коридором, застеленим килимовою доріжкою, до свого дивовижного номера, від якого перехоплювало подих. Служник відімкнув двері, заніс усі речі всередину, відрегулював вікно та освітлення. Джо дав йому чайові, і він вийшов, зачинивши за собою двері.
Усе складалося саме так, як хотіла Джуліана.
— Як довго ми пробудемо у Денвері? — запитала вона в Джо, який почав розгортати пакунки на ліжку.— Перш ніж вирушимо до Шаєнна?
Джо промовчав. Він зосереджено розбирав свою валізу.
— День чи два? — запитала вона, знімаючи нове пальто.— А на три дні ми могли б залишитися, як гадаєш?
— Ми вирушаємо сьогодні,— відповів Джо, підвівши голову.
Спочатку вона не зрозуміла, а коли врешті збагнула, то не змогла повірити. Вона пильно подивилася на нього, а він відповів їй похмурим, майже глузливим поглядом, його обличчя заціпеніло від величезної напруги, нічого подібного вона ніколи ні в кого не бачила. Нахилившись уперед, він не рухався, немовби його паралізувало на місці, із одягом у руках.
— Коли поїмо,— додав він.
Вона не знала, що сказати.
— Отже, вдягни цю блакитну сукню, яка коштувала так дорого,— сказав він,— ту, яку ти вподобала, ту, що насправді гарна. Ясно?
І він почав розстібати сорочку.
— Я піду поголюся і прийму гарячий душ.
Його голос звучав механічно, ніби він говорив з великої відстані, крізь якийсь апарат. Він розвернувся і пішов до ванної незграбними й рвучкими кроками.
— Сьогодні вже пізно їхати,— ледь спромоглася вимовити вона.
— Ні. Ми встигнемо поїсти до п'ятої тридцять, найпізніше до шостої. До Шаєнна — дві чи дві з половиною години. Там будемо о восьмій тридцять. Найпізніше — о дев'ятій. Зателефонувати можна звідси і сказати Абендсену, що ми їдемо до нього. Пояснити ситуацію. Міжміський дзвінок справить враження. Скажемо так: ми вилітаємо на Західне Узбережжя, у Денвері лише на один вечір, але ми так захоплюємося його книгою, що поїдемо до Шаєнна і повернемося сьогодні ж, аби лише...
— Для чого? — перервала вона.
На очі їй почали набігати сльози, і вона відчула, що стискає кулаки, заклавши всередину великі пальці, як робила у дитинстві. Її губи тремтіли, і коли вона знову заговорила, голос звучав ледь чутно:
— Я не хочу їхати до нього сьогодні. Я не їду. Я взагалі не хочу їхати, навіть завтра. Хочу просто розважитися у місті, як ти й обіцяв.
Поки вона говорила, знову прийшов страх і стиснув їй груди: незбагненна паніка, що так ніколи й не полишала її цілком, навіть у найрадісніші моменти із Джо. Страх вирвався на поверхню і керував нею. Вона відчула, як від страху у неї сіпається обличчя, як він пульсує у ній настільки виразно, що Джо міг легко це помітити.
87