— Ми метнемося туди, а потім, коли повернемося, — розважимося в місті.
Його слова звучали розсудливо, однак говорив він таким жорстким та неживим тоном, ніби читав завчене напам'ять.
— Ні,— сказала вона.
— Одягни блакитну сукню.
Джо пошукав серед пакунків і знайшов найбільшу коробку. Обережно розв'язавши стрічку, він вийняв сукню і акуратно розклав на ліжку. Він не квапився.
— Домовилися? Ти будеш неперевершена. Слухай, ми купимо пляшку дорогого скотчу і візьмемо з собою. Vat 69.
«Френку, допоможи мені,— подумала Джуліана,— я встряла у щось, чого не розумію».
— Їхати набагато далі, ніж ти думаєш,— сказала вона.— Я дивилася карту. Коли ми дістанемося туди, буде дуже пізно, одинадцята, або й за північ.
— Одягни сукню, інакше я тебе вб'ю.
Заплющивши очі, вона захихотіла. «Мої навички. От вони й справді знадобилися. Тепер побачимо. Чи зможе він мене вбити, а чи мені вдасться защемити йому нерв на спині так, що його скрутить на все життя? Але він воював із тими британськими командос, він пройшов крізь це багато років тому».
— Я знаю, що ти можеш звалити мене з ніг,— сказав Джо,— а може, й ні.
— Не звалити, а скалічити на все життя. Справді можу. Я жила на Західному Узбережжі. Японоси навчили мене цього, там, у Сіетлі. Якщо хочеш, їдь до Шаєнна, а мене лиши тут. Не намагайся мене силувати. Я тебе боюся і постараюся...— у неї зірвався голос,— постараюся зробити тобі дуже боляче, якщо нападеш.
— Та годі. Одягни цю кляту сукню! Що це взагалі за вибрики? Ти, мабуть, несповна розуму, якщо верзеш щось про вбивство і каліцтво тільки тому, що я хочу, аби після обіду ти стрибнула в машину і поїхала зі мною навідати цього чолов'ягу, книжкою якого ти...
У двері постукали.
Джо прокрався до дверей і відчинив. Хлопець в уніформі сказав:
— Обслуговування в номерах. Ви цікавилися під час реєстрації, сер.
— О, так,— сказав Джо, повертаючись до ліжка.
Він узяв нові білі сорочки, які нещодавно купив, і відніс хлопцеві.
— За півгодини впораєтеся?
— Просто розгладити складки? — запитав той, роздивляючись сорочки.— Не прати? Так, я впевнений, що ми впораємося, сер.
Коли Джо зачинив двері, Джуліана запитала:
— Як ти знав, що нову білу сорочку не можна вдягати, поки її не випрасують?
Він мовчки знизав плечима.
— Я забула,— сказала Джуліана,— а жінка має це знати. Коли виймаєш сорочку з целофану, вона вся зім'ята.
— Замолоду я любив елегантно вдягатись і відвідувати різні місця.
— Звідки ти знав, що готель надає такі послуги? Я не знала. Ти й справді підстригся й пофарбувався? Я думаю, що у тебе завжди було біляве волосся, ти просто носив перуку. Правильно?
Він знову знизав плечима.
— Напевно, ти агент СБ, який удає водія-макаронника. Ти не воював у Північній Африці, правда ж? Тебе відправили сюди, щоб убити Абендсена, чи не так? Я знаю, що так. Яка ж я дурна.
Вона почувалася виснаженою, змарнілою.
Помовчавши, Джо сказав:
— Звісно, я воював у Північній Африці. Нехай і не в артилерії Парді, а в «Бранденбурзі»[89]. Це спецназ вермахту. Ми працювали в тилу британців, проникли у їхній штаб. Не розумію, яке це має значення. Ми добряче понюхали пороху. І я брав участь у битві за Каїр. Мене нагородили медаллю і згадали у рапорті. Присвоїли звання капрала.
— А ця ручка — це зброя?
Він не відповів.
— Бомба,— промовила вона вголос, раптом усвідомивши.— Бомба, налаштована так, щоб вибухнути, коли хтось її торкнеться.
— Ні, те, що ти бачила,— двоватна рація. Щоб я міг підтримувати зв'язок, якщо план зміниться, з огляду на динаміку політичної ситуації в Берліні.
— Ти узгодиш це з ними, перш ніж зробити. Для певності.
Він кивнув.
— Ти не італієць, а німець.
— Швейцарець.
— Мій чоловік — єврей.
— Мені байдуже, хто твій чоловік. Я хочу лише, аби ти вдягнула цю сукню і причепурилася, щоб ми могли піти обідати. Зроби якусь зачіску. Треба було тобі сходити у перукарню. Можливо, салон краси у готелі ще працює. Сходи, поки я прийму душ і дочекаюся своїх сорочок.
— Як ти його уб'єш?
— Джуліано, будь ласка, вдягни нову сукню. Я зателефоную і спитаю про перукарку.
Він підійшов до телефону.
— Навіщо я тобі там?
Набираючи номер, Джо відповів:
— Ми маємо досьє на Абендсена. Здається, його приваблює певний тип жінок — пристрасні брюнетки. Середземноморські або з Близького Сходу.
Поки він говорив із персоналом готелю, Джуліана підійшла до ліжка і лягла. Вона заплющила очі і закрила обличчя рукою.
— Так, у них є перукарка,— сказав Джо, поклавши слухавку,— і вона може попрацювати над твоїм виглядом просто зараз. Сходи у салон, це у мезоніні[90].
Він щось їй простягнув. Розплющивши очі, вона побачила, що це знову банкноти Райхсбанку.
— Щоб розплатитися.
— Можна я полежу тут? Будь ласка.
Він подивився на неї пильно і занепокоєно.
— Сіетл такий, яким було б Сан-Франциско,— сказала вона,— якби не Велика Пожежа. Такі самі старі дерев'яні і цегляні будинки. І пагорби, як у Сан-Франциско. Японоси жили там задовго до війни. У них там цілий діловий квартал, будинки, крамниці й таке інше, з давніх-давен. Це портове місто. Низенький старий японець, який навчав мене... Я приїхала туди з матросом торгового судна й почала тренуватися, поки була там. Мінору Ічояцу. Він носив піджак і краватку. Був кругленький, мов йо-йо. Заняття проходили у японській офісній будівлі. На дверях у нього був старомодний золотий вензель, а ще передпокій, як у стоматолога. Там лежали номери National Geographic.
Схилившись над нею, Джо схопив її за руку і змусив сісти. Він підтримував її, не даючи знову лягти.
— У чім річ? Ти поводишся, наче хвора.
Він дуже уважно й стурбовано вдивлявся в її обличчя.
— Я вмираю.
— Це просто панічна атака, не більше. Вони у тебе постійно, хіба ні? Я куплю тобі заспокійливе в аптеці готелю. Фенобарбітал підійде? І ми ж нічого не їли з десятої ранку. З тобою все буде гаразд. Коли приїдемо до Абендсена, тобі там і пальцем не доведеться поворухнути. Потрібно буде просто постояти поряд. Я говоритиму, а ти лише всміхайся і будь привітною зі мною та з ним. Побудь із ним, поговори, щоб він лишався з нами і нікуди не йшов. Я впевнений, що коли він тебе побачить, то дозволить нам увійти, особливо зважаючи на декольте твоєї італійської сукні. На його місці я б тебе неодмінно впустив.
— Дозволь мені піти до ванної,— сказала вона,— мені погано. Будь ласка.— Вона вирвалася від нього.— Мене нудить, пусти мене.
Він відпустив, і вона подалася до ванної, зачинивши за собою двері.
«Я зможу»,— вирішила Джуліана. Вона клацнула вимикачем, світло вдарило по очах. Вона примружилася. «Я знайду. У шафі. Подарунок від готелю: леза для гоління, мило, зубна паста». Вона відкрила невелику пачку з лезами. «Так, з гострим краєм». Вона розгорнула нове лезо із масним, чорно-синім полиском.
У душі лилася вода. Вона ступила під водяний струмінь. Господи, вона ж не зняла одяг. Тепер він знівечений. Тканина прилипла до тіла, з волосся стікало. Охоплена жахом, вона перечепилася і мало не впала, навпомацки шукаючи вихід з кабінки. З панчіх бризкала вода... Джуліана розплакалася.
Джо зайшов, коли вона стояла над умивальником. Вона зняла свій мокрий зіпсований одяг і лишилася гола, спираючись однією рукою на умивальник, намагаючись заспокоїтися.
— Господи,— сказала вона, помітивши його поруч,— не знаю, що робити. Мій костюм шерстяний, тепер він геть понівечений.
Вона вказала рукою на купу мокрого одягу.
Дуже спокійно, хоча й із перекошеним обличчям, Джо сказав:
89
90