— Ти все одно не в цьому мала їхати.
Він витер її пухнастим готельним рушником і відвів до теплої, застеленої килимом кімнати.
— Вдягни білизну. Накинь щось на себе. Я викличу перукарку сюди, нехай прийде, іншого рішення немає.
Він знову підняв слухавку і набрав номер.
— А які пігулки ти мені збирався дати? — запитала вона, коли Джо закінчив розмову.
— Я забув. Зателефоную до аптеки. Ні, чекай, у мене дещо є. Нембутал чи щось таке.
Він побіг до валізи і почав шукати.
Коли він простягнув їй дві жовті капсули, вона незграбно взяла їх і запитала:
— Вони мене знищать?
— Що?
Його обличчя сіпнулось.
«Нижня частина мого тіла зітліє, лоно висохне».
— Я маю на увазі, у мене знизиться концентрація? — боязко запитала вона.
— Ні. Це ліки A. G. Chemie. У нас вдома продаються. Я приймаю їх, коли не можу заснути. Я тобі води принесу.
Він вибіг.
«Лезо,— подумала вона,— я проковтнула його. Тепер воно розтинає мені черево. Кара. Я — дружина єврея, а зійшлася із гестапівським убивцею». Вона знову відчула, як на очі набігають гарячі сльози. «Це мені за все, що я вчинила. Мене знищено».
— Ходімо,— сказала вона, підводячись,— до перукарки.
— Ти гола!
Він узяв її за руку, всадовив, спробував натягнути на неї трусики, але нічого не вийшло.
— Треба, щоб тобі зробили зачіску,— із відчаєм у голосі сказав він.— Де вона, ця Hur[91] ця жінка?
Джуліана повільно і ретельно вимовляла слова:
— Волосся утворює лося, який видаляє плями з наготи. Гасати, нікуди гайнути, щоб гойдатися на гачку. Гачок від Бога, волосся в'ється, повія волочиться.
«Пігулки. Можливо, скипидарна кислота. Усі вони змішалися і створили найнебезпечніший, найсильніший розчинник, щоб зжерти мене дотла».
Дивлячись на неї, Джо зблід.
«Бачить мене наскрізь,— подумала Джуліана.— Читає мої думки за допомогою свого апарату, хоч я й не можу його знайти».
— Від цих пігулок думки плутаються,— сказала вона.
— Ти їх ще не прийняла.
Він вказав на її стиснутий кулак, і вона побачила, що й досі їх тримає.
— У тебе проблеми з психікою.
Він обважнів, став повільним, ніби якась інертна маса.
— Тобі дуже погано. Ми не можемо їхати.
— Лікар не потрібен,— сказала вона,— зі мною все буде гаразд.
Вона спробувала всміхнутися. Вдивлялася в його обличчя, щоб дізнатися, чи їй це вдалося. «Відображення з його мозку, мої думки розкладаються».
— Я не можу везти тебе до Абендсенів,— сказав він.— Зараз точно ні. Завтра. Може, тобі стане краще. Спробуємо завтра. Ми мусимо.
— Можна мені знову до ванної?
Він кивнув, майже не слухаючи її. Думав про щось своє.
Вона повернулася до ванної, знову закривши за собою двері. У шафі ще одне лезо. Вона взяла його у праву руку і вийшла до кімнати.
— Бувай,— сказала вона.
Коли вона відчиняла двері у коридор, Джо скрикнув і накинувся на неї.
Помах руки.
— Жахливо,— сказала вона.— Вони ранять глибоко. Я мала знати.
«Я можу дати відсіч злодюжкам, які виривають з рук сумки, і нічним волоцюгам. Я впораюся. Куди я поцілила? Схопився рукою за шию і почав крутитися».
— Дай пройти. Не стій на дорозі, бо провчу. Хоча я лише жінка.
Не опускаючи леза, вона відчинила двері. Джо сів на підлогу, притиснувши руку до горла, ніби перегрівся на сонці.
— Бувай,— сказала вона і зачинила за собою двері.
Теплий, застелений килимовою доріжкою коридор.
Жінка в білій уніформі, щось мугикаючи або наспівуючи, котила перед собою візок, опустивши голову. Позираючи на номери на дверях, вона врешті зупинилася перед Джуліаною і підвела погляд, а тоді широко розплющила очі і роззявила рота.
— Ой, дорогенька, ну ти й набралася! Перукар тобі не зарадить. Іди негайно до своєї кімнати і вдягни щось, поки тебе не викинули з готелю. Боже мій!
Вона відчинила двері до кімнати.
— Нехай чоловік допоможе тобі протверезіти. Я скажу, щоб вам принесли гарячої кави. А зараз, будь ласка, повернись до своєї кімнати.
Штовхнувши Джуліану всередину, жінка захряснула за собою двері. Шурхіт коліс її візка поступово віддалявся.
«Перукарка»,— зрозуміла Джуліана. Поглянувши на себе, вона побачила, що й справді зовсім гола. Не дивно, що жінка так відреагувала.
— Джо,— сказала вона,— мене не випускають.
Вона підійшла до ліжка і знайшла свою валізу. Відкрила її і витрусила одяг. Білизна, блузка, спідниця... черевики на низьких підборах.
— Мене змусили повернутися,— сказала вона.
Знайшовши щітку для волосся, вона швидко розчесалася, потім розпушила волосся.
— Оце так ситуація! Ця жінка була просто перед дверима, от-от мала постукати.
Підвівшись, вона почала шукати дзеркало.
— Тепер краще?
Дзеркало знайшлося у дверцятах шафи. Джуліана покрутилася, роздивляючись себе, ставши навшпиньки.
— Мені так соромно,— сказала вона, озираючись на Джо.— Я не тямлю, що роблю. Ти, мабуть, дав мені якусь отруту. Хай що це було, але від нього не стає краще, а лише нудить.
Досі сидячи на підлозі, притискаючи руку до шиї, Джо сказав:
— Слухай, ти й справді дещо можеш. Перерізала мені аорту. Артерію на шиї.
Захихотівши, вона прикрила долонею рот.
— Господи, ну ти й дивак! Усе перекручуєш. Аорта у тебе в грудях, а ти, мабуть, про сонну артерію.
— Якщо я відведу руку, то стечу кров'ю за дві хвилини. І ти це знаєш. Тож поклич когось на допомогу, лікаря чи швидку. Ти розумієш, що я тобі кажу? Ти ж хотіла це зробити? Очевидно, що так. Що ж, зателефонуєш чи підеш сама покличеш?
Подумавши, вона сказала:
— Так, хотіла.
— То піди знайди когось. Щоб мене врятувати.
— Іди сам.
— Я не можу повністю затиснути рану.
Вона побачила, що між пальців у нього просочується кров, стікаючи зап'ястям. На підлозі вже утворилася калюжа.
— Я не наважуюся ворухнутися. Маю лишатися тут.
Джуліана вдягнула нове пальто, закрила свою нову шкіряну сумочку ручної роботи, взяла валізу і стільки пакунків зі своїми речами, скільки помістилося до рук. Вона переконалася, що не забула велику коробку, в якій була акуратно спакована блакитна італійська сукня. Відчинивши двері у коридор, вона озирнулася на Джо.
— Може, я скажу їм. Там, унизу, на реєстрації.
— Так.
— Гаразд. Я їм скажу. Не шукай мене у тій квартирі у Каньйон-Сіті, бо я туди не повернуся. І майже всі гроші в мене, отже, я дам собі раду, попри все. Бувай. І пробач.
Вона зачинила за собою двері і рушила коридором так швидко, як тільки могла, тягнучи валізу і пакунки.
У ліфті їй допомогли літній добре вдягнений бізнесмен та його дружина: вони взяли у неї пакунки, а внизу в вестибюлі покликали носія.
— Дякую,— сказала їм Джуліана.
Коли носій виставив валізу й пакунки із вестибюля на тротуар, Джуліана знайшла готельного співробітника, який пояснив, де її машина. Невдовзі вона вже стояла у холодному бетонному підземному паркінгу, чекаючи, поки паркувальник прижене її студебеккер. У сумочці вона знайшла дрібні гроші і дала паркувальнику чайові. А за мить уже виводила авто освітленим жовтими вогниками виїздом із паркінгу на темну вулицю, переповнену миготінням фар, автомобілями та неоновими вогнями реклами.
Швейцар у лівреї сам склав у багажник її пакунки й валізу, усміхаючись так сердечно й підбадьорливо, що, перш ніж поїхати, вона лишила йому на чай величезну суму. Вона страшенно дивувалася, що її не намагаються зупинити; ніхто й бровою не повів. «Думаю, вони знають, що Джо заплатить,— вирішила вона,— або вже заплатив, коли ми заселялися».
Зупинившись разом із іншими машинами перед світлофором, вона згадала, що не сказала нікому на реєстрації про Джо, який сидить на підлозі кімнати, чекаючи лікаря. Він і досі чекає там, чекає від цієї миті і до кінця світу або до завтрашнього ранку, поки не прийде покоївка.