Вони обоє мовчки дивилися на револьвер та коробку з кількома відсутніми набоями у відкритому тиковому футлярі. Містер Чілден немовби відсторонився. «Он як,— зрозумів містер Таґомі.— Що ж, нехай так і буде».
— Це вас не цікавить.
— Ні, сер,— відповів Чілден здавленим голосом.
— Не буду наполягати.
Містер Таґомі почувався абсолютно безсилим. «Я відступаю. Боюся, мною керує інь — покірливе, сприйнятливе...»
— Прошу мені вибачити, містере Таґомі.
Той вклонився і прибрав револьвер та набої у футляр, який поклав у портфель. «Доля. Ця річ має залишитись у мене».
— Здається, ви пригнічені,— зауважив містер Чілден.
— Отже, ви помітили.
Таґомі занервувався: невже він виставив свій внутрішній світ усім на огляд? Він знизав плечима. Звісно, так воно й було.
— У вас була якась особлива причина, щоб повернути цю річ?
— Ні,— відповів містер Таґомі, знову належним чином приховуючи свій внутрішній світ.
Містер Чілден, подумавши, сказав:
— Я сумніваюся, що ця річ із моєї крамниці. У нас не продається така модель.
— А я впевнений, що купив револьвер у вас,— сказав містер Таґомі,— але це не має значення. Я приймаю ваше рішення і не відчуваю образи.
— Сер, дозвольте показати вам нові надходження. Маєте хвилинку?
Містер Таґомі відчув давнє хвилювання.
— Щось особливе?
— Прошу сюди, сер.
Чілден повів його залою.
У замкненій скляній вітрині на підставках, вкритих чорним оксамитом, лежали якісь завитки металу. Їхні форми радше натякали, аніж справді щось зображали. Коли містер Таґомі підійшов роздивитися їх, вони справили на нього якесь дивне враження.
— Я показую їх усім без винятку клієнтам,— сказав Роберт Чілден.— Сер, чи знаєте ви, що це таке?
— Здається, прикраси,— відповів містер Таґомі, помітивши шпильку.
— Вони американські. Звісно, як і все у цій крамниці. Але вони не старовинні, сер.
Містер Таґомі поглянув на нього.
— Сер, вони нові,— бліде невиразне обличчя Роберта спалахнуло від захвату.— Це нове життя моєї країни, сер. Початок. У формі крихітних незнищенних пагінців краси.
Містер Таґомі із належною увагою неквапно роздивився декілька прикрас, узявши їх до рук. «Так, їх справді одухотворює щось нове,— вирішив він.— Тут проявляється закон Дао. Коли всюди інь, у найгустішій темряві раптом народжується перший проблиск світла... усі ми знаємо це. Ми вже бачили таке раніше, а зараз я бачу це тут. І все ж для мене це просто брухт. Вони не захоплюють мене так, як містера Роберта Чілдена. Це прикро для нас обох. Але так воно є».
— Симпатично,— пробурмотів він, кладучи прикраси на місце.
— Сер, це не одразу приходить,— твердо сказав містер Чілден.
— Ви про що?
— Новий погляд на світ у вашому серці.
— Ви навернулись у нову віру. Я б теж хотів, щоб зі мною таке трапилось. Але це не так.
Містер Таґомі вклонився.
— Іншого разу,— сказав містер Чілден, проводжаючи його до виходу. Містер Таґомі помітив, що він навіть не спробував показати йому інші товари.
— Ви робите велику ставку на сумнівні речі,— сказав містер Таґомі.— Здається, ви обрали неперспективний напрямок.
Містер Чілден не поворухнувся.
— Пробачте мені, але я не помиляюся,— сказав він.— Я чітко відчуваю в цих речах зародки майбутнього.
— Нехай так, але ваш англосаксонський фанатизм для мене чужий.
І все ж він відчув певну нову надію. Свою власну, в собі.
— На все добре,— він вклонився.— Я незабаром знову до вас навідаюся. Тоді, можливо, ми перевіримо ваше пророцтво.
Містер Чілден мовчки вклонився.
Містер Таґомі вийшов, тримаючи свій портфель, в якому лежав кольт 44-го калібру.
«Я йду з тим, з чим і прийшов,— подумав він.— Я й досі шукаю. І досі не маю того, що мені потрібно, аби повернутися у світ.
А якби я купив одну з цих дивних невиразних прикрас? Тримав би її при собі, роздивлявся, споглядав... Чи знайшов би я через неї врешті-решт свій шлях назад? Сумніваюся.
Вони для нього, але не для мене.
І все ж, навіть якщо всього одна людина знаходить свій шлях, це означає, що Шлях існує. Навіть якщо мені самому не вдається його знайти.
Я заздрю Чілдену».
Містер Таґомі розвернувся і закрокував назад до крамниці. Містер Чілден не повертався всередину, він стояв у дверях і пильно дивився на нього.
— Сер, я куплю одну з цих речей. Будь-яку, на ваш розсуд. Я не маю віри, але ладен зараз вхопитися за соломинку.
Він знову пройшов за містером Чілденом залою до скляної вітрини.
— Я не вірю. Але носитиму цю річ із собою і дивитимуся на неї регулярно. Скажімо, через день. І якщо за два місяці я не побачу...
— Я поверну вам повну вартість.
— Дякую.
Містеру Таґомі стало краще. «Інколи варто хапатися за будь-яку можливість,— вирішив він,— і нема в цьому приниження. Навпаки, це ознака мудрості, розуміння ситуації».
— Це заспокоїть вас,— сказав містер Чілден.
Він вийняв простий срібний трикутник, прикрашений орнаментом із порожнистих краплин. Внизу чорний, згори блискучий та сповнений світла.
— Дякую,— сказав містер Таґомі.
Узявши велотаксі, містер Таґомі подався до Портсмут-сквер, невеликого громадського парку, розташованого на схилі над Карні-стрит. Звідти було видно відділок поліції. Він всівся на лавці на осонні. Голуби ходили вимощеними бруком доріжками, шукаючи їжу. На інших лавках читали газети або дрімали неохайні з вигляду чоловіки. Де-не-де на газоні лежали інші, дрімаючи.
Вийнявши з кишені паперовий пакет із назвою крамниці Чілдена, містер Таґомі сидів, тримаючи його обома руками та гріючись під сонцем. Потім відкрив пакет і дістав своє нове придбання, щоб роздивитися його на самоті, у цьому маленькому парку серед трав, доріжок і старих людей.
У нього в руках був срібний завиток. Обіднє сонце відбивалося в ньому, як у тих дрібничках, що їх кладуть у коробки з мюслями, мов у збільшувальному дзеркалі Джека Армстронґа. Або — він уважно роздивлявся цю річ — ом, як кажуть брахмани. Сфокусована точка, яка все вловлює. У цьому предметі є натяк і на те, й на інше. Розмір, форма. Він продовжував уважно роздивлятися.
«Чи прийде те, що напророкував містер Чілден? П'ять хвилин. Десять хвилин. Я сидітиму, скільки зможу. На жаль, часу завжди бракує. Що ж я таке тримаю в руках, поки мій час іще не збіг?»
«Пробач,— подумав містер Таґомі, звертаючись до срібної закарлючки.— Нас постійно щось змушує підійматися й діяти». Він із жалем почав запаковувати її. Ще один сповнений сподівання погляд — він знову щосили уважно подивився на цю річ. «Мов дитина,— сказав він собі.— Удаю невинність та віру. Притискаючи до вуха мушлю, випадково знайдену на узбережжі. Чуючи в її невиразному шурхоті мудрість моря.
А тут око замість вуха. Увійди в мене і скажи, що трапилося, що це означає і чому. Згущення всього розуміння в одній скінченній закарлючці.
Вимагати забагато — означає нічого не отримати».
— Слухай,— сказав він sotto voce[92],— гарантія обіцяє велике відшкодування.
«А якщо сильно трусонути її, як старий годинник, що ніяк не хоче заводитись?»
Він так і зробив. Вгору-вниз. Або як кості перед вирішальним кидком. Щоб розбудити божество всередині. «Може, воно спить. Або в дорозі[93]. Їдка жорстока іронія пророка Іллі. Або воно десь пішло». Містер Таґомі ще раз сильно трусонув срібний завиток, затиснувши його в кулаку. «Кличте голосом сильнішим». Він вкотре уважно подивився на ту річ.
«Ти дрібна й порожня»,— подумав він.
«Потрібно висварити її,— сказав він собі.— Налякати».
— У мене уривається терпець,— сказав він sotto voce.
— І що далі? У канаву тебе пожбурити?
Дмухнути на неї, потрусити, знову дмухнути. Перемогти у цій грі.
Він розсміявся. Безглузда авантюра, тут, під теплим сонцем. Комедія на очах у всіх перехожих. Він винувато озирнувся. Але ніхто не дивився на нього. Літні чоловіки сонно куняли. Хоч це добре.
93
Таґомі цитує слова пророка Іллі з «І Книги Царів», 18:27: «І сталося опівдні, і сміявся з них Ілля й говорив: Кличте голосом сильнішим, бо він бог! Може, він роздумує, або відлучився, або в дорозі! Може, він спить, то прокинеться!»