«Я перепробував усе,— усвідомив він.— Благав, споглядав, погрожував, поринав у тривалі роздуми. Що ще можна зробити?
Якби я міг просто лишитися тут. Але мені в цьому відмовлено. Можливо, ще трапиться нагода. Але водночас, як каже Вільям Ґілберт, така нагода випадає лиш раз. Це так? Я відчуваю, що це так.
У дитинстві я мислив, як дитина. Але зараз я відкинув дитинність. Тепер я повинен звернутися до інших сфер. Маю по-новому домагатися відповіді.
Маю мислити науково. Вичерпно проаналізувати кожну можливість за допомогою логіки. Систематично, у класичній традиції арістотелівських експериментів».
Він затулив пальцем праве вухо, щоб не чути вуличного шуму та не відволікатися на інші звуки, а до лівого щільно притиснув срібний трикутник, ніби мушлю.
Жодного звуку. Жодного шуму, що нагадував би океанський, хоч насправді це шум крові у нашому тілі,— навіть цього не було.
Тоді яким іще органом чуття можна вловити цю таємницю? Слух нічого не дав, це очевидно. Містер Таґомі заплющив очі і почав обмацувати кожен клаптик поверхні крихітної прикраси. І дотик теж — пальці нічого йому не сказали. Нюх. Він підніс срібний трикутник до носа і вдихнув повітря. Ледь вловимий металічний запах, але без жодного сенсу. Смак. Відкривши рот, він крадькома поклав прикрасу на язик, запхнув до рота, мов крекер, але жувати, звісно, не став. Ніякого сенсу, лише гірка холодна твердість металу.
Він знову поклав трикутник на долоню.
Нарешті знову можна дивитися. Зір — найвищий із органів чуття за грецькою ієрархією. Він усіляко розвертав трикутник, роздивлявся його з усіх боків, extra rem[94].
«Що мені відкривається у цьому довгому, терплячому спогляданні? — запитав він себе.— Який ключ до правди оприявнюється мені у цій речі?»
— Підкорися,— сказав він срібному трикутнику.— Вивергни з себе таємницю.
«Мов жаба, яку витягнули з глибини,— подумав він.— і затиснули в кулаці, примушуючи розповісти про те, що криється у водній безодні. Однак ця жаба навіть не квакає, вона мовчки задихається, перетворюючись на камінь, глину чи мінерал. Не ворушиться. Повертається до стану твердої субстанції, звичного для її замогильного світу.
Метал — породження землі,— подумав він, роздивляючись трикутник.— Він із її надр. Із царства, яке лежить найглибше і є найщільнішим. Землі тролів та печер, вологої, завжди оповитої темрявою. Це світ інь у найсумнішому своєму вияві. Світ трупів, руйнації та розпаду. Випорожнень. Усього померлого, що опускається вниз і розкладається, шар за шаром. Демонічний світ непорушності; час-що-минув».
Та попри все, срібний трикутник вилискував на сонці. У ньому відбивалося світло. «Вогонь,— подумав містер Таґомі.— Ця річ аж ніяк не волога і не темна. Вона не важка, не налита втомою, а пульсує життям. Висока сфера, що є частиною ян: небесність, ефірність. Таким і має бути витвір мистецтва. Так, це завдання митця: взяти шматок породи із темної, німої землі і перетворити його на осяйну небесну форму, в якій відбивається світло.
Мертве, в яке вдихнули життя. Труп, який перетворили на полум'яне видовище, минуле, яке підкорили майбутньому».
— До чого ти належиш? — запитав він у срібного завитка.— До темного мертвотного інь чи яскравого, сповненого життя ян?
На долоні танцювало і засліплювало його своїм блиском срібло. Він примружився і тепер не бачив нічого, крім гри вогню.
«Тіло інь, душа ян. Союз металу та полум'я. Зовнішнє і внутрішнє, мікрокосмос у моїй долоні.
Чим є той простір, про який говорить ця річ? Шляхом нагору. На небо. Це час? Ти кличеш до осяйного світу мінливості. Так, ця річ вивергнула свою душу: світло. І мою увагу зосереджено на ньому, я не можу відвести погляд. Я зачарований гіпнотичною блискучою поверхнею, яка вже не підвладна мені. Я не можу відірватися».
— Тепер говори зі мною,— наказав він.— Тепер, коли ти вже піймала мене, я хочу почути твій голос, що лине зі сліпучого світла, білого та ясного, яке, згідно з «Тибетською книгою мертвих[95]», чекає на нас лише після закінчення земного існування.
«Але мені не треба чекати, доки помру, доки розпадеться мій анімус, блукаючи в пошуках нового лона. Усі жахні й милостиві божества — ми пройдемо повз них, як і повз оповиті димом вогні. А також повз пари, що злягаються. Повз усе, крім цього світла. Я готовий дивитися на нього без трепету. Поглянь, я не відступаю.
Я відчуваю, як мене спрямовують гарячі вітри карми. Однак залишаюся тут. Мене правильно навчили: я не повинен відступати від ясного білого світла, бо якщо відступлю, то знову увійду у цикл народжень та смертей, ніколи не матиму свободи, ніколи не отримаю звільнення. Покривало майя опуститься знову, якщо я...»
Світло зникло.
Він тримав у руках просто тьмяний срібний трикутник. Впала тінь, затуляючи сонце. Містер Таґомі підвів погляд.
Біля лавки стояв високий полісмен у синій уніформі й усміхався.
— Що? — сказав ошелешений містер Таґомі.
— Я просто спостерігав за тим, як ви складаєте головоломку.
Полісмен зібрався був іти доріжкою далі.
— Головоломку? — повторив містер Таґомі.— Це зовсім не головоломка.
— Хіба це не одна з тих головоломок, які потрібно розібрати на частини? У мого малого їх повно. Деякі складні.
Полісмен пішов.
«Мій шанс на нірвану втрачено. Все зникло. Через втручання цього білого варвара, янкі-неандертальця. Цієї недолюдини, яка подумала, що я б'юся над пустопорожньою дитячою забавкою».
Підвівшись із лавки, він непевно ступив кілька кроків. «Потрібно заспокоїтися. Жахливі шовіністичні інвективи, плебейський расизм — це занадто ницо для мене.
В мені вирують неймовірні пристрасті, які неможливо спокутувати».
Він пішов крізь парк. «Не зупиняйся,— сказав він собі.— Очищення приходить через рух».
Він вийшов до краю парку. Тротуар. Карні-стрит. Шум щільного потоку машин. Містер Таґомі завмер на узбіччі.
Жодного велотаксі. Тоді він рушив тротуаром і влився у натовп. Коли таксі потрібні, їх ніколи немає.
Господи, а це що таке? Він зупинився, ошелешено дивлячись на огидну безформну масу на обрії, що затуляла краєвид, мов кошмарні американські гірки. Величезна конструкція з металу та бетону, підвішена в повітрі.
Містер Таґомі звернувся до перехожого, худорлявого чоловіка у м'ятому костюмі.
— Що це таке? — владно запитав він, вказуючи на споруду.
— Потворно, правда? — вишкірився чоловік.— Це автострада Ембаркадеро. Багато хто вважає, що вона весь пейзаж спаскудила.
— Ніколи раніше її не бачив,— сказав містер Таґомі.
— Пощастило вам,— відповів чоловік і пішов далі.
«Це поганий сон,— подумав містер Таґомі,— я маю прокинутися. Куди сьогодні позникали усі велотаксі?»
Він закрокував швидше. Все довкола вкривала тьмяна димчаста примарна пелена. Пахло горілим. Тьмяні сірі будівлі, тротуар, пішоходи, які сьогодні особливо квапилися. І досі жодного таксі.
— Таксі! — закричав містер Таґомі, поспішаючи далі.
Марно. Лише автомобілі й автобуси. Він ніколи не бачив автомобілів такої форми — схожих на великі неоковирні дробарки. Він остерігався зводити на них погляд і дивився прямо перед собою. «У мене дуже тривожне викривлення оптичного сприйняття. Розлад, який порушує моє відчуття простору. Обрій дивовижно вигнуто. Наче кінцева стадія астигматизму, яка настала без попередження.
Я маю перепочити. Якась брудна забігайлівка попереду. Всередині лише білі, хлебчуть щось». Містер Таґомі штовхнув дерев'яні двері з двох половинок. Запах кави. Ревіння музики з неоковирного музичного автомата в кутку. Містер Таґомі зіщулився й рушив до бару.
— Усі стільці зайняті білими! — вигукнув Містер Таґомі.
Декілька білих зиркнули на нього. Але ніхто не підвівся. Ніхто не поступився йому місцем. Вони хлебтали далі.
— Встаньте негайно! — голосно сказав містер Таґомі найближчому до нього білому. Прокричав йому прямо у вухо.
95
(