Чоловік поставив свою чашку з кавою і сказав:
— Не заривайся, жовтопикий.
Містер Таґомі поглянув на інших білих. Усі дивилися на нього вороже. І жоден не поворухнувся.
«Світ „Бардо Тхедола“,— подумав містер Таґомі.— Хтозна-куди несе мене гарячий вітер. Видіння. Видіння чого? Чи може анімус витерпіти це? Так, „Книга мертвих“ готує нас до цього: після смерті ми ніби й бачимо інших, але все здається ворожим. Кожен перебуває на самоті. І нема кому його втішити. Страшна подорож. І завжди крізь царства мук, повторного народження, ладні прихистити зламаний сполоханий дух. Омана».
Він вискочив із забігайлівки. Двері захряснулися за ним. Він знову опинився на тротуарі.
«Де я? Поза своїм світом, простором і часом.
Срібний трикутник дезорієнтував мене. Я відірвався від свого причалу, і тепер мені нема на що спертися. Це покара за мою зухвалість. Урок, який я запам'ятаю назавжди. Людина намагається заперечити те, що говорять їй її органи чуття. Навіщо? Заради того, щоб цілковито загубитися, не маючи орієнтирів чи дороговказу?
Гіпногогічний стан. Здатність концентруватися так знизилася, що настають оці сутінки. Світ сприймається винятково у його символічному аспекті, з позиції архетипів, жахливо перемішаних з матеріалами несвідомого. Типово для сомнамбулізму, викликаного гіпнозом. Потрібно покласти край цій страшній біганині серед тіней. Відновити центр еґо за допомогою концентрації».
Він опустив руку в кишеню, шукаючи срібний трикутник. Але він зник. Лишився на лавці у парку разом із портфелем. Катастрофа.
Зігнувшись, він побіг тротуаром назад до парку.
Волоцюги у своєму напівсні здивовано проводжали його поглядом, коли він дерся вгору доріжкою. Ось та лавка. Ось його портфель, спертий на неї. І ані сліду срібного трикутника. Він почав шукати. Так. Трикутник впав у траву і лежав, частково сховавшись у ній. Там, куди він його пожбурив, розлютившись.
Він знову сів, хапаючи ротом повітря.
«Сфокусуйся ще раз на срібному трикутнику,— наказав він собі, коли віддихався.— Зосередься на ньому щосили і рахуй до десяти. А тоді вигукни щось приголомшливе. „Erwache“[96], наприклад.
Ідіотський сон наяву, схожий на фугу. Відтворення найотруйніших особливостей підліткового віку, а не ясної незайманої невинності справжнього дитинства. Власне, я саме на це й заслуговую.
Я сам у всьому винен. Потрібно звинувачувати не злий намір містера Чілдена чи майстрів, а власну жадобу. Розуміння не приходить за примусом».
Він повільно рахував уголос, а тоді зірвався на ноги.
— Клята глупота,— різко сказав він.
Туман розсіявся?
Він роззирнувся довкола. Розмитість начебто зникла. Зараз докладний вибір слів Святим Павлом — «бачимо ми ніби у дзеркалі, у загадці»[97] — сприймається не як метафора, а як проникливе посилання на оптичну ілюзію. «Наше бачення справді астигматичне, у глибинному сенсі: наш простір і час — породження нашої власної психіки, і якщо вони хоч на мить похитнуться — це мов гострий розлад у середньому вусі.
Ми інколи впорядковуємо світ навмання, будь-яке відчуття рівноваги зникає».
Він знову сів, сховав срібний трикутник у кишеню пальта і поставив портфель на коліна. «Тепер треба зробити от що,— сказав він собі,— піти й подивитися, чи ця зловісна конструкція й досі там. Як цей чоловік назвав її? Автострада Ембаркадеро».
Однак він боявся.
«Але я ж не можу просто сидіти тут,— подумав він.— У мене купа справ, як говорили колись в народі в Америці. На мене чекає робота.
Дилема».
Двоє китайських хлопчаків галасливо промчали доріжкою. Зграя голубів злетіла вгору, і хлопчаки зупинилися.
— Гей, хлопці! — гукнув містер Таґомі, порпаючись у кишені.— Ходіть сюди.
Вони сторожко наблизилися.
— Ось десять центів.
Містер Таґомі жбурнув хлопцям монету, і вони почали чубитися над нею.
— Спускайтеся на Карні-стрит. Подивіться, чи є там велотаксі. Прийдете сюди і скажете мені.
— А ви дасте нам ще десять центів, коли ми повернемося? — запитав один із хлопчиків.
— Так. Але скажіть правду.
Вони кинулися вниз доріжкою.
«Якщо таксі немає, краще мені сховатися у відлюдному місці і накласти на себе руки».
Він вчепився у портфель. «Зброя ще тут, отже, з цим не виникне жодних проблем».
Хлопці мчали назад.
— Шість! — закричав один.— Я нарахував шість таксі.
— А я п'ять,— вимовив задихано інший.
— Ви впевнені, що це велотаксі? Ви бачили, як водії крутять педалі?
— Так, сер,— в один голос відповіли хлопці.
Він дав кожному по десять центів. Вони подякували і побігли геть.
«Треба повертатися в офіс до роботи»,— подумав містер Таґомі. Він підвівся, міцно тримаючи портфель за ручку. Обов'язок кличе. Ще один звичний день.
Він знову спустився доріжкою на тротуар.
— Таксі! — закричав він.
Із потоку машин виринуло велотаксі. Водій зупинився на узбіччі.
— Так, сер.
Темне обличчя водія блищало від поту, груди важко здіймалися.
— До будівлі «Ніппон-таймс»,— наказав містер Таґомі.
Він зручно влаштувався на сидінні. Шалено крутячи педалі, водій влився у потік інших таксі та автомобілів.
Містер Таґомі дістався до будівлі «Ніппон-таймс» майже опівдні. Він наказав операторці у центральному вестибюлі з'єднати його з містером Ремзі нагорі.
— Це Таґомі,— сказав він, коли їх з'єднали.
— Доброго ранку, сер. Для мене велике полегшення чути вас. Вас не було, я занепокоївся і зателефонував вам додому о десятій годині, але ваша дружина сказала, що не знає, куди ви пішли.
— Усе прибрали?
— Жодного сліду не лишилося.
— Точно?
— Даю слово, сер.
Задовольнившись цим, містер Таґомі повісив слухавку і увійшов у ліфт.
Нагорі, у своєму офісі, він дозволив собі швидко роззирнутися. Глянути краєм ока. Жодного сліду вчорашнього, як йому й обіцяли. Він відчув полегшення. Хто не бачив на власні очі, той і не знатиме. Історичність, яка всоталася у пластикове покриття підлоги...
Містер Ремзі зустрів його всередині.
— Ваша мужність стала темою панегірика у «Таймс»,— сказав він.— Стаття описує...
Помітивши вираз обличчя містера Таґомі, він замовк.
— Доповідайте про нагальні справи. Що з генералом Тедекі? Тим, який називав себе містером Ятабе?
— Він таємно повертається до Токіо літаком. Ми напустили туману, щоб заплутати сліди.
Містер Ремзі схрестив пальці на знак надії.
— Скажіть, будь ласка, що з містером Бейнсом.
— Я не знаю. Коли вас не було, він приходив ненадовго, навіть крадькома, але нічого не сказав. Імовірно, він повернувся до Німеччини,— нерішуче додав містер Ремзі.
— Йому набагато краще було б податися на Рідні Острови,— сказав містер Таґомі, звертаючись радше до самого себе.
У будь-якому разі, важила насамперед доля старого генерала. «До того ж тут я безсилий,— подумав містер Таґомі.— І я, і моя установа. Вони скористалися мною. Звичайно, це добре і правильно. Я послужив їм... як воно? Прикриттям.
Я — маска, яка приховує реальність. А позаду мене непомітно відбуваються справжні події, захищені від жадібних допитливих поглядів».
«Дивно,— подумав він,— інколи життєво необхідно бути просто картонною обкладинкою. Тут було б щось від саторі, якби я зумів це вловити. Ми можемо лише здогадуватися про мету всієї цієї ілюзорності. Закон економії: ніщо не втрачається. Навіть нереальне. Яка величність у всьому процесі!»
Увійшла схвильована міс Ефрайкян.
— Містере Таґомі! Мене прислали з переговорної.
— Заспокойтеся, міс.
«Потік часу несе нас далі»,— подумав він.
— Сер, прийшов німецький консул. Хотів би з вами поговорити.
Вона перевела погляд з містера Таґомі на містера Ремзі, потім знову поглянула на нього. Обличчя в неї було незвично блідим.
97
Послання святого Апостола Павла «І до Коринтян», 13:12: «Отож, тепер бачимо ми ніби у дзеркалі, у загадці, але потім обличчям в обличчя; тепер розумію частинно, а потім пізнаю, як і пізнаний я».