— Кажуть, що він прийшов іще раніше, але оскільки було відомо, що ви не...
Містер Таґомі помахом руки наказав їй замовкнути.
— Містере Ремзі, будь ласка, нагадайте мені ім'я консула.
— Фрайгер Г'юґо Райс, сер.
— Тепер пригадую.
«Що ж,— подумав він,— врешті-решт, містер Чілден, схоже, зробив мені послугу, коли відмовився прийняти револьвер».
Тримаючи в руках свій портфель, він вийшов з кабінету у коридор.
Там стояв худорлявий, добре вдягнений білий. Коротко стрижене руде волосся, шкіряні туфлі європейського виробництва, чорні й начищені до блиску. Пряма постава. І мундштук зі слонової кістки, який більше пасував би жінці. Поза сумнівом, це він.
— Гер Райс? — запитав містер Таґомі.
Німець вклонився.
— Склалося так, що досі ми обговорювали справи лише у листуванні та в телефонних розмовах. Але ніколи не зустрічалися особисто.
— Для мене це честь,— сказав гер Райс, підходячи до нього,— навіть зважаючи на прикрі й сумні обставини.
— Я от про що думаю...— сказав містер Таґомі.
Німець здивовано повів бровою.
— Прошу мені вибачити. Моя свідомість затьмарена згаданими вами обставинами. Напевне, винуватити у цьому треба крихкість всього, що постало з глини.
— Просто жахливо,— сказав гер Райс, похитавши головою,— коли я спершу...
— Перш ніж розпочнете свою літанію, дозвольте сказати мені.
— Звісно.
— Я особисто застрелив двох ваших людей із СБ.
— Мене викликали в управління поліції Сан-Франциско,— сказав гер Райс, видихаючи гидкий сигаретний дим, що одразу ж завис навколо них.— Кільки годин я провів у відділку на Карні-стрит і в морзі, а потім читав свідчення ваших людей, які вони надали слідчим у поліції. Усе це просто жахливо, від початку і до кінця.
Містер Таґомі мовчав.
— Однак,— продовжував гер Райс,— зв'язок цих бандитів із СБ не підтверджено. Я переконаний, що все це якесь божевілля. Я впевнений, що ви вчинили абсолютно правильно, містере Таґорі.
— Таґомі.
— Ось моя рука,— сказав консул, простягаючи руку.— Давайте потиском руки скріпимо джентльменську угоду більше про це не згадувати. Воно того не варте, особливо у такий складний час, коли найменше необережне розголошення може підбурити уяву натовпу, нашкодивши інтересам обох наших націй.
— Однак на мою душу лягла провина,— сказав містер Таґомі.— Кров, гере Райс, не можна витравити, на відміну від чорнила.
Здавалося, консула ошелешили ці слова.
— Я прагну прощення,— сказав містер Таґомі,— але ви не можете мені його дарувати. Мабуть, ніхто не може. Я збираюся почитати знаменитий щоденник стародавнього массачусетського богослова, преподобного Мазера. Кажуть, там про гріхи, пекельний вогонь і таке інше.
Консул швидко затягувався сигаретою, уважно дивлячись на містера Таґомі.
— Дозвольте застерегти вас: ваша нація от-от має зануритися у ще мерзенніше багно, аніж будь-коли. Знаєте гексаграму «Прірва»? Не від імені японського уряду, а як приватна особа, я проголошую: «Моє серце скував страх. Наближається нещадне кровопролиття, якого світ не бачив». А ви навіть зараз переслідуєте свої дрібні егоїстичні інтереси чи вигоду. Затіваєте якісь інтриги на шкоду ворожій фракції, СБ, хіба ні? Хочете підставити гера Кройца фон Мере...
Він не зміг продовжувати. Груди стиснуло. «Як у дитинстві, коли я злився на бабусю»,— подумав він.
— Я страждаю,— сказав він геру Райсу, який уже загасив свою сигарету,— від хвороби, що посилювалася протягом цих довгих років, але розпочалася вона того дня, коли я вперше безпорадно слухав навіжені промови ваших лідерів. У будь-якому разі можливості вилікуватися не існує. І для вас теж, сер. Говорячи словами преподобного Мазера, якщо я правильно пам'ятаю: «Покайтеся!».
— Ви правильно пам'ятаєте,— хрипло сказав німецький консул.
Він кивнув і тремтячими пальцями запалив нову сигарету.
Із кабінету вийшов містер Ремзі зі стосом формулярів та документів. Він сказав містеру Таґомі, який стояв мовчки, намагаючись перевести дух:
— Поки він іще тут. Рутинна справа, пов'язана з його обов'язками.
Містер Таґомі замислено взяв простягнуті йому документи і поглянув на них. Форма 20-50. Запит від Райху через представника у ТША, консула фрайгера Г'юґо Райса, щодо подальшого утримання під вартою зловмисника, якого затримав департамент поліції Сан-Франциско. Єврей на ім'я Френк Фінк. Громадянин Німеччини — згідно із законом Райху, що має зворотну силу, від червня 1960 року. Запобіжне утримання під вартою згідно із законодавством Райху і т.д.
Він побіжно проглянув документ.
— Ось ручка, сер,— сказав містер Ремзі.— І на сьогодні це всі справи з німецьким урядом.
Він бридливо подивився на консула, подаючи ручку містерові Таґомі.
— Ні,— сказав містер Таґомі.
Він повернув форму 20—50 містеру Ремзі, тоді знову її вихопив і написав унизу: «Відпустити. Високоповажне торгове представництво, Сан-Франциско. На підставі Воєнного протоколу від 1947 року. Таґомі».
Він передав одну копію німецькому консулу, а інші разом з оригіналом — містерові Ремзі.
— На все добре, гере Райс.
Він вклонився.
Німецький консул вклонився у відповідь, ледь завдавши собі клопоту глянути на документ.
— Будь ласка, надалі для всіх справ використовуйте такі засоби зв'язку, як пошта, телефон, телеграф,— сказав містер Таґомі,— не приходьте особисто.
— Ви покладаєте на мене відповідальність за обставини загального характеру, які перебувають поза моєю юрисдикцією.
— Лайно собаче, ось що я скажу у відповідь.
— Цивілізовані люди не так ведуть справи,— сказав консул.— Вами керує образа та бажання помсти, тоді як ми повинні діяти формально, без домішку особистих почуттів.
Він жбурнув сигарету на підлогу, розвернувся і подався геть.
— Заберіть свою огидну смердючу сигарету,— кволо мовив містер Таґомі, але консул уже зник за рогом.
— Я вчинив по-дитячому,— сказав містер Таґомі містеру Ремзі.— Ви стали свідком нечуваного інфантильного вибрику.
Він непевним кроком повернувся до кабінету. Тепер у грудях так стисло, що він зовсім не міг дихати. Біль розтікався лівим плечем, і водночас якась могутня рука розчавлювала ребра.
— Уф,— вимовив він.
Він бачив перед собою не килим, а лише потік червоних жаринок, що підіймалися вгору.
— Допоможіть, містере Ремзі,— сказав він.
Але жодного звуку не було чути.
— Будь ласка.
Він простягнув руку вперед, спіткнувся. Однак не було за що вхопитися.
Падаючи, він стиснув у кишені пальта срібний трикутник, який нав'язав йому містер Чілден. «Він мене не врятував. Не допоміг. Попри всі зусилля».
Його тіло вдарилося об підлогу. Руки й коліна. Він хапав ротом повітря, ворс килима забивався у ніздрі. Тепер містер Ремзі вже мчав до нього, щось скімлячи. «Потрібно зберігати спокій»,— подумав містер Таґомі.
— У мене невеликий серцевий напад,— спромігся сказати містер Таґомі.
Навколо вже метушилося кілька людей, переносячи його на диван.
— Спокійно, сер,— мовив один із них.
— Попередьте дружину, будь ласка,— сказав містер Таґомі.
З вулиці до нього долинула сирена швидкої допомоги. Завивання і ще більше метушні. Люди заходили і виходили. Його накрили ковдрою аж до пахв. Зняли краватку. Розстебнули комірець.
— Уже краще,— сказав містер Таґомі.
Він зручно лежав і не намагався поворухнутися. «Моїй кар'єрі так чи інакше кінець,— вирішив він.— Німецький консул, безумовно, здійме ґвалт перед своїм начальством. Скаржитиметься на неприпустиму поведінку. Мабуть, він має для цього підстави. Хай там як, справу зроблено. Принаймні мою частину, наскільки це мені під силу. Решта залежить від Токіо та угруповань у Німеччині. Я все одно не маю впливу на цю боротьбу.
Я думав, що йдеться лише про пластмаси. Що це високоповажний бізнесмен. Оракул вгадав і дав підказку, але...»
— Зніміть з нього сорочку,— наказав якийсь голос.
Поза сумнівом, це був штатний лікар. Дуже владний тон. Містер Таґомі усміхнувся. «Тон понад усе. Чи може це бути відповіддю? Таємниця організму, знання, що міститься в самому тілі. Час полишити всі справи. Або хоча б частково полишити. Причинність, якій я маю підкоритися без зайвих слів.