Якою була відповідь оракула на останнє запитання, коли ті двоє лежали в кабінеті мертві або при смерті? Шістдесят перша гексаграма, „Внутрішня істина“. „Найменше розуму у свиней та риб. Їх важко переконати“. Це я. Книга говорить про мене. Я ніколи не зможу зрозуміти повністю. Така вже природа цих істот. Чи, може, Внутрішня істина — це те, що відбувається зараз зі мною?
Я чекатиму. Я побачу, яка вона насправді.
Може, вона і те, й інше».
Надвечір, якраз після вечері, до камери Френка Фрінка підійшов поліцейський, відімкнув двері і наказав йому піти й забрати свої речі в реєстратурі.
Незабаром він опинився на тротуарі перед відділком поліції на Карні-стрит, серед квапливої юрби перехожих, автобусів, автомобілів, що невпинно сигналили, та галасливих водіїв велотаксі. Було холодно. Перед кожною будівлею залягли довгі тіні. Френк Фрінк якусь мить постояв, а тоді машинально подався за людьми, що перетинали вулицю на пішохідному переході.
«Мене заарештували без жодної справжньої причини,— подумав він.— Без мети. І так само відпустили».
Йому нічого не сказали, а просто віддали мішок із одягом, гаманець, годинник, окуляри, особисті речі і перейшли до наступної справи — підстаркуватого пияка, якого затримали на вулиці.
«Диво,— подумав він.— Те, що мене відпустили. Якийсь щасливий випадок. За законом я зараз мав би сидіти в літаку, прямуючи до Німеччини на знищення».
Він досі не міг повірити — ані в арешт, ані у свободу. Неймовірно. Він ошелешено крокував далі вздовж замкнених магазинів, переступаючи через рознесене вітром сміття.
«Нове життя,— подумав він.— Наче заново народився. Дідько б його узяв, „наче“? Я і справді заново народився.
Кому дякувати? Може, помолитися?
Але кому спрямувати свої молитви?»
«Якби ж я це розумів»,— сказав він собі, ідучи велелюдним вечірнім тротуаром, освітленим неоновими вогнями, серед галасу, що долинав із барів на Гранд-авеню. «Я хочу зрозуміти. Я мушу».
Але він знав, що це йому ніколи не вдасться.
«Просто тішся,— подумав він.— І не зупиняйся».
Якась частка його розуму проказала: «А тоді назад до Еда. Я повинен якимось чином повернутися в нашу майстерню, у той підвал. Продовжити те, на чому зупинився. Робити прикраси власними руками. Працюючи і не думаючи, не роздивляючись навколо і не намагаючись зрозуміти. Моя справа — робити прикраси».
Сутеніло. Він поспішав, долаючи квартал за кварталом, намагаючись якомога швидше потрапити у впорядковане, зрозуміле місце, в якому був раніше.
Коли він врешті дістався туди, Ед Маккарті сидів за верстатом і вечеряв. Два сендвічі, термос чаю, банан, печиво. Френк Фрінк стояв у дверях, хапаючи ротом повітря.
Ед нарешті почув і обернувся.
— Я думав, ти помер,— сказав він.
Він прожував їжу, ковтнув, тоді відкусив новий шматок.
За верстатом Ед увімкнув маленький електричний обігрівач. Френк підійшов і нахилився, гріючи руки.
— Радий знову тебе бачити,— сказав Ед.
Він двічі поплескав Френка по спині і продовжив їсти сендвіч. Більше він нічого не сказав. Лише його жування та вентилятор обігрівача порушували тишу.
Поклавши пальто на стілець, Френк узяв жменю заготовок і відніс їх до шліфувальної машинки. Він встановив шерстяний полірувальний круг і запустив мотор. Тоді наніс на круг полірувальну суміш, одягнув щиток, щоб захистити очі, і, сидячи за верстатом, почав очищувати заготовки, одну за одною.
15
Капітан Рудольф Веґенер, який тепер подорожував як Конрад Ґольц, оптовий постачальник медичних препаратів, поглянув в ілюмінатор ракети МЕ9-Е «Люфтганзи». Попереду була Європа. «Швидкість просто вражає,— подумав він. Ми сядемо в „Темпельгофі“ приблизно за сім хвилин».
«Чи мені щось вдалося? — запитав він себе, споглядаючи, як наближається земля внизу.— Тепер усе залежить від генерала Тедекі. Якщо він зможе чогось досягти на Рідних Островах. Але ми принаймні передали їм інформацію. Зробили, що могли.
Проте підстав для оптимізму немає. Мабуть, японці не зможуть вплинути на внутрішню політику Німеччини. Уряд Ґеббельса при владі й, імовірно, втримається. Закріпивши позиції, вони знову візьмуться до операції „Кульбаба“. І заради божевільного, фанатичного ідеалу буде зруйновано ще одну велику частину планети з усім її населенням.
Що як нацисти врешті-решт знищать усе? Перетворять увесь світ на безплідний попіл? Вони на таке здатні, у них є воднева бомба. Немає сумніву, що так вони і зроблять. Їхнє мислення тяжіє до Götterdämmerung[98]. Може, вони цього і жадають, шалено цього прагнуть: остаточного голокосту для всіх.
А що залишиться опісля — божевілля Третього світу? Чи це покладе край усьому живому, всім видам, скрізь? І наша планета стане мертвою від наших власних рук?»
Він не міг у це повірити. «Навіть якщо всі форми життя на нашій планеті буде знищено, десь мають бути інші, про які ми нічого не знаємо. Не може бути, щоб наш світ був єдиним. Має бути ще багато світів, невидимих для нас, у якійсь частині всесвіту або вимірі, яких ми не здатні сприйняти.
І навіть якщо я не можу цього довести, навіть якщо це нелогічно, я в це вірю»,— сказав він собі.
— Meine Damen und Herren. Achtung bitte[99],— долинуло з гучномовця.
«Маємо незабаром приземлитися,— сказав собі капітан Веґенер,— і я майже не сумніваюся, що мене зустрічатимуть люди з Sicherheitsdienst[100]. Питання в тому, на чиєму вони боці? Ґеббельса? Гайдриха? Це якщо генерал Гайдрих досі живий. Поки я летів, його могли схопити й застрелити. У перехідний період у тоталітарному суспільстві все відбувається швидко. У нацистський Німеччині й раніше ходили пошарпані списки імен, в які уважно вчитувалися люди, перш ніж...»
За кілька хвилин, коли ракета вже приземлилася, Веґенер підвівся й рушив до виходу, перекинувши пальто через руку. Нетерплячі пасажири позаду й попереду.
«Цього разу молодого художника-нациста немає,— міркував він.— Ніякого Лотце, який доводив би мене до сказу своїм маразмом».
Представник авіакомпанії в уніформі — Веґенер зауважив, що той одягнений, мов сам райхсмаршал,— по черзі допоміг кожному з пасажирів зійти вниз східцями трапа. Там, біля входу до зали аеропорту, стояла група чорносорочників. «Це по мене?» — Веґенер повільно відходив від непорушної ракети. На віддалі виднілися чоловіки й жінки, які чекали, махали руками, до когось гукали... Було навіть кілька дітей.
Один із чорносорочників, блондин із невиразним застиглим обличчям, одягнений в уніформу з емблемою військ СС, елегантно підійшов до Веґенера, клацнув підборами своїх чобіт і відсалютував.
— Ich bitte mich zu entschuldigen. Sind Sie nicht Kapitan Rudolf Wegener, von der Abwehr?[101]
— Перепрошую,— відповів Веґенер,— я Конрад Ґольц. Представник A. G. Chemikalien, підприємства, яке виробляє медичні препарати.
Він рушив далі.
До нього підійшли ще двоє чорносорочників, теж із військ СС. Усі троє крокували поруч, відтак, хоча він і продовжував рухатися у власному темпі й напрямку, але одразу ж опинився під надійним конвоєм. Двоє з людей СС мали під плащами автомати.
— Ви — Веґенер,— сказав один із них, коли вони увійшли до будівлі аеропорту.
Він промовчав.
— У нас машина,— продовжував есесівець.— Нам наказано зустріти вас біля ракети, встановити з вами контакт і негайно доправити вас до генерала СС Гайдриха, який разом із Зеппом Дітріхом перебуває у штабі дивізії «Лейбштандарт». Зокрема, ми не повинні підпускати до вас представників вермахту чи Партії.
«Отже, мене не застрелять,— сказав собі Веґенер.— Гайдрих живий і перебуває у безпечному місці. Він намагається посилити свої позиції, щоб протистояти уряду Ґеббельса.
98