Сукня сиділа приголомшливо, але, Боже милосердний, це надто відверто. Достатньо було нахилитися вперед, щоб взяти сигарету чи келих,— і катастрофа.
Шпилька! Можна було б одягнути сукню без бюстгальтера, пришпиливши її спереду. Вивернувши вміст коробочки з прикрасами на ліжко, Джуліана розклала шпильки — реліквії, які вона берегла роками. Деякі були подарунками Френка, деякі — інших чоловіків до її заміжжя. А ще та новенька, яку Джо купив їй у Денвері. Так, маленька срібна шпилька у вигляді коня, зроблена у Мексиці, мала підійти. Вона знайшла для неї підходяще місце. Отже, сукню все ж можна буде вдягнути.
«Я зараз на все згодна,— подумала вона.— Стільки всього пішло не так і загалом так мало лишилося від прекрасних планів».
Вона дуже старанно розчесала волосся, і тепер воно блискотіло й сяяло. Лишилося тільки вибрати взуття й сережки. А тоді вона накинула нове пальто, взяла нову шкіряну сумочку ручної роботи і вирушила.
Замість їхати старим студебеккером, вона попросила власника мотелю викликати їй таксі. Поки чекала у конторі, їй раптом спало на думку зателефонувати Френку. Вона уявлення не мала, звідки взялася ця ідея, але позбутися її вже не могла. «Чому ні?» — запитала вона себе. Вона могла б зателефонувати за його рахунок. Він страшенно зрадіє, почувши її голос, й охоче оплатить розмову.
Стоячи за конторкою, вона піднесла слухавку до вуха, задоволено слухаючи, як операторки перемовляються між собою, намагаючись встановити зв'язок. Було чутно, як телефоністці у далекому Сан-Франциско диктують номер, потім гучне шипіння й потріскування у слухавці, і нарешті самі гудки. Чекаючи, Джуліана дивилася, чи не приїхало таксі — воно могло з'явитися будь-якої миті. Але водій не заперечуватиме, якщо доведеться почекати, — вони звикли до такого.
— Ваш абонент не відповідає,— сказала нарешті операторка у Шаєнні,— ми потім спробуємо з'єднати ще раз...
— Ні,— мовила Джуліана, похитавши головою. Все одно це була лише примха.— Мене тут уже не буде. Дякую.
Вона повісила слухавку. Власник мотелю стояв поруч, уважно стежачи за тим, щоб на нього випадково не записали зайві витрати. Джуліана швидко вийшла з контори на прохолодний темний тротуар, вирішивши чекати там.
Із потоку машин виринуло нове блискуче таксі, підкотилося до узбіччя і зупинилося. Відчинилися дверцята, і водій вибіг із машини.
За мить Джуліана вже їхала на задньому сидінні розкішного авто через увесь Шаєнн до дому Абендсенів.
Їхній будинок сяяв електричними вогнями, і до неї долинала музика та голоси. Це була одноповерхова тинькована будівля, оточена кущами та чималим садом, який складався переважно із витких троянд. Йдучи вимощеною каменем доріжкою, вона думала: «Невже я справді тут? Заходжу у цей Високий Замок? А як щодо тих пліток та історій?»
Звичайний будинок у гарному стані, із добре доглянутою навколишньою територією. У кінці довгої асфальтової доріжки навіть стояв триколісний дитячий велосипед.
«Може, це не ті Абендсени?» Адресу Джуліана взяла з телефонної книги Шаєнна, але саме за цим номером вона телефонувала напередодні з Ґрілі.
Вона піднялася на ґанок із кованими поручнями і натиснула кнопку дзвінка. Крізь прочинені двері вона бачила вітальню, в якій перебувало кілька людей. Жалюзі на вікнах, фортепіано, камін, книжкові шафи. «Гарно все обставлено,— подумала вона.— Тут вечірка?» Але одяг людей був буденним.
Хлопчик років тринадцяти, зі скуйовдженим волоссям, одягнений у футболку та джинси, розчахнув двері.
— Так?
— Містер Абендсен удома? Він не зайнятий?
Звертаючись до когось усередині, хлопчик гукнув:
— Мамо, вона до тата.
Підійшла жінка із рудувато-каштановим волоссям, років тридцяти п'яти, із твердим незворушним поглядом сірих очей та такою впевненою й безжальною посмішкою, що Джуліана одразу зрозуміла: перед нею Кароліна Абендсен.
— Я телефонувала вчора ввечері,— сказала Джуліана.
— Так, звісно.
Місіс Абендсен посміхнулася ширше. У неї були ідеальні зуби, рівні та білі. «Ірландка,— вирішила Джуліана.— Лише ірландська кров могла надати лінії підборіддя такої жіночності».
— Дозвольте ваше пальто й сумочку. Ви приїхали якраз вчасно. Саме зібралося кілька наших друзів. Яка чудова сукня! Це House of Cherubini, правда ж?
Вона провела Джуліану крізь вітальню до спальні і поклала її речі на ліжко разом з іншими.
— Мій чоловік десь тут. Шукайте високу людину в окулярах, яка п'є коктейль «Олд фешен»[103].
В її очах світився розум, коли вона дивилася на Джуліану, губи тремтіли. «Ми розуміємо одна одну без слів,— усвідомила Джуліана.— Хіба це не дивовижно?»
— Я проїхала довгий шлях,— сказала Джуліана.
— Так, звісно. Ось там Готорн.
Кароліна Абендсен знову провела її у вітальню, до групи чоловіків.
— Любий,— покликала вона,— підійди сюди. Тут одна з твоїх читачок, яка дуже хоче дещо тобі сказати.
З гурту вийшов один із чоловіків і підійшов зі склянкою в руці. Джуліана побачила, що він надзвичайно високий, з чорним кучерявим волоссям. Шкіра в нього також була темна, а очі за окулярами здавалися дуже світлими, карими чи пурпуровими. Він був одягнений у дорогий, пошитий на замовлення костюм з натуральних тканин — мабуть, з англійської шерсті. Костюм підкреслював його широкі могутні плечі, ніде не випинаючись. За все своє життя вона ще не бачила такого костюма і піймала себе на тому, що захоплено витріщається.
— Місіс Фрінк приїхала аж із Каньйон-Сіті, штат Колорадо, лише щоб поговорити з тобою про «Сарану»,— сказала Кароліна.
— Я думала, ви мешкаєте у фортеці.
Нахилившись, щоб краще її роздивитися, Готорн Абендсен замислено усміхнувся.
— Так, колись мешкали. Але підніматися доводилося ліфтом, і в мене розвинулася фобія. Я був тоді доволі п'яний, але судячи з того, що я пам'ятаю і що мені розповідали, я відмовився стояти у ліфті, стверджуючи, що трос тягне Ісус Христос, і ми підніматимемося аж до самого неба. Я вперто не хотів підводитись.
Джуліана не зрозуміла.
— Скільки я його знаю, Готі завжди казав, що коли нарешті побачить Христа, то сидітиме перед ним, а не стоятиме,— пояснила Кароліна.
«Псалом»,— пригадала Джуліана.
— Отже, ви залишили Високий замок і повернулися до міста.
— Дозвольте налити вам випити,— сказав Готорн.
— Гаразд, тільки не коктейль з віскі й настоянки.
Джуліана уже помітила сервант із кількома пляшками віскі, закусками, келихами, льодом, шейкером, вишнями та нарізаними апельсинами. Вона підійшла туди у супроводі Абендсена.
— Мені просто віскі «Гарпер» з льодом,— сказала вона.— Це мені завжди смакує. Ви чули про оракула?
— Ні,— відповів Готорн, готуючи їй напій.
— Про «Книгу змін»,— ошелешено сказала вона.
— Ні, не чув,— повторив він, простягаючи їй склянку.
— Не дражни її,— сказала Кароліна Абендсен.
— Я прочитала вашу книгу. Власне, я закінчила її читати сьогодні ввечері. Звідки ви знали все про той, інший світ, який описали?
Готорн нічого не відповів, лише стояв, потираючи пальцем верхню губу, дивлячись повз Джуліану і хмурячись.
— Ви користувалися оракулом? — запитала Джуліана.
Він поглянув на неї.
— Я не хочу, щоб ви глузували чи жартували. Просто скажіть, без жодних дотепів.
Закусивши губу, Готорн дивився вниз на підлогу. Він обхопив себе руками і похитувався взад-вперед. Ті, хто стояв поблизу, раптом вмовкли, і Джуліана помітила, що настрій у них змінився. Їм не сподобалися її слова. Однак вона не намагалася перевести розмову в інше русло чи якось віджартуватися, не збиралася кривити душею. Це було надто важливо. І вона подолала надто далекий шлях і надто багато зробила. Тепер вона могла прийняти від нього лише правду.
— Важко відповісти на це питання,— врешті сказав Абендсен.
— Ні, не важко.