— Хочете, я підпишу вам примірник «Сарани»? — запитав Готорн Абендсен.
Вона теж підвелася.
— Я, мабуть, піду,— сказала вона.— Дуже вам дякую. Пробачте, якщо зіпсувала вечір. Ви були надзвичайно люб'язні, коли дозволили мені приїхати.
Пройшовши повз Готорна і Кароліну, вона пробралася крізь коло гостей до спальні, де лежали її пальто й сумочка.
Коли вона вдягала пальто, підійшов Готорн.
— Знаєте, хто ви?
Він обернувся до Кароліни, яка стояла поруч:
— Ця дівчина — демон. Маленький хтонічний дух, який...— він підняв руку і потер чоло, трохи зачепивши окуляри.— Який невтомно ширяє над землею.— Він поправив окуляри.— Вона робить те, що підказує їй інстинкт. Просто виражає свою сутність. Вона не хотіла з'явитися тут і заподіяти шкоду, просто так трапилося, як трапляється з погодою. Я радий, що вона приїхала. Я не шкодую, що я про це дізнався. Про відкриття, яке вона зробила за допомогою книги. Вона не знала, що буде робити тут, і про що довідається. Я думаю, нам усім пощастило, отже, давайте не будемо тримати один на одного зла, гаразд?
— Вона страшенно деструктивна,— сказала Кароліна.
— Так само, як реальність,— сказав Готорн.
Він простягнув Джуліані руку.
— Дякую за те, що ви зробили в Денвері.
Вона потиснула його руку.
— На добраніч. Послухайтеся дружини. Хоча б майте при собі зброю.
— Ні. Я вже давно вирішив, що не буду цим перейматися. Час від часу, коли стаю надто тривожним, особливо пізніми ночами, я покладаюся на оракула. За таких обставин це не погано.— Він кволо усміхнувся.— Насправді єдине, що мене ще тривожить, то це усвідомлення того, що всі ці дармоїди, які стоять он там, вловлюючи кожне слово, повипивають увесь алкоголь, поки ми тут говоримо.
Розвернувшись, він подався до серванта, щоб додати свіжого льоду у свою склянку.
— Куди ви тепер подастеся, коли тут все закінчилося? — запитала Кароліна.
— Не знаю.
Це її не тривожило. «Напевно, я трохи схожа на нього,— подумала вона.— Я не дозволяю собі тривожитися через деякі речі, навіть якщо вони справді важливі».
— Можливо, я повернуся до свого чоловіка, Френка. Я намагалася йому зателефонувати сьогодні. Можна спробувати ще раз. Побачу, який у мене буде настрій.
— Попри те, що ви для нас зробили чи, радше, кажете, що зробили...
— Ви шкодуєте, що я до вас приїжджала,— сказала Джуліана.
— З мого боку це страшенно неправильно, якщо ви врятували Готорну життя, але я дуже пригнічена. Я не можу сприйняти це все — те, що сказали ви і Готорн.
— Як дивно,— сказала Джуліана.— Ніколи б не подумала, що правда може розсердити вас.
«Правда,— подумала вона.— Страшна, мов смерть. Але правду знайти важче. Мені пощастило».
— Я думала, ви відчуватимете радість і піднесення, як я. Непорозуміння, еге ж?
Вона усміхнулася, і через деякий час місіс Абендсен спромоглася усміхнутися у відповідь.
— Що ж, у будь-якому разі, на добраніч.
За мить Джуліана вже крокувала вимощеною каменем доріжкою крізь плями світла з вікон вітальні, потім поринула у темряву за газоном і вийшла на чорний тротуар.
Вона йшла далі, не озираючись на будинок Абендсенів, шукаючи очима авто чи таксі, рухливе, живе та яскраве, щоб повернутися в мотель.
Джерела та подяки
Для цитування у цьому романі я використовував англійський переклад «І цзін» («Книги змін») Кері Ф. Бейнса, зроблений із німецького видання Ріхарда Вільгельма, видавництво Panthe-on Books, Bollingen Series XIX, 1950 p. Хайку на сторінці 64 належить Йосі Бусону, в перекладі Гарольда Ґ. Гендерсона надруковане в «Антології японської літератури», Том І, упорядкованої та відредагованої Дональдом Кіном, видавництво Grove Press, 1955, Нью-Йорк. Вака на сторінці 170 належить Тійоні і подана у перекладі Д. Т. Сузукі з книги «Дзен та японська культура», видавництво Pantheon Books, Bollingen Series LXIV, 1959, Bollingen Foundation, Inc., Нью-Йорк. Я багато користувався такими книгами: The Rise and Fall of the Third Reich, A History of Nazi Germany Вільяма Ширера, видавництво Simon & Schuster, 1960, Нью-Йорк; Hitler, a Study in Tyranny Алена Баллока, видавництво Harper, 1953, Нью-Йорк; «Щоденники Ґеббельса, 1942-1943» у редакції та перекладі Луїса Локнера, видавництво Doubleday & Company, Inc., 1948, Нью-Йорк; «Тибетська книга мертвих» за редакцією Волтера Еванса-Венца, видавництво Oxford University Press, 1960, Нью-Йорк; The Foxes of the Desert Поля Карелла, видавництво E, P. Dutton & Company, Inc., 1961, Нью-Йорк. Також хочу особисто подякувати видатному автору вестернів Віллу Куку за консультації з приводу історичних артефактів та періоду Дикого Заходу.
Про автора
Філіп Кіндред Дік (англ. Philip Kindred Dick) — відомий американський письменник-фантаст.
Народився 16 грудня 1928 року в Чикаго, Іллінойс, однак невдовзі родина Діків перебралася в район затоки Сан-Франциско. Коли батька хлопчика перевели на посаду в штат Невада, матір відмовилася переїжджати разом із ним, і батьки розлучилися. З того часу Філіп Дік зростав у неповній родині. Ще один трагічний епізод його дитинства — смерть сестри-близнючки Джейн, яка померла у півторамісячному віці. До кінця свого життя письменник так і не зумів оговтатись від цієї втрати, хоч знав про неї лише з розповідей матері. Деякі дослідники творчості Філіпа Діка вважають, що саме ця травма зумовила неодноразову появу в його творах мотиву «фантомного близнюка».
Після закінчення школи майбутній письменник вступив до Каліфорнійського університету в Берклі, однак, провчившись там усього один семестр, вирішив кинути навчання і певний час працював у магазині, що продавав вінілові платівки. Філіп Дік був кілька разів одружений, переважно невдало. Щоб підсилити творчі імпульси та погамувати гостроту психічних розладів, які дошкуляли йому дедалі більше, став вживати синтетичні наркотичні препарати. Тож періоди плідної праці часто чергувалися у нього з періодами депресії і нападами параної. Майже все своє життя письменник провів у Каліфорнії, де й помер 2 березня 1982 року.
У жанрі наукової фантастики Філіп Дік дебютував на початку 1950-х. У 1955 році було опубліковано його перший роман «Сонячна лотерея». 1950-ті та ранні 1960-ті були дуже продуктивним періодом у творчості письменника. У 1963 році він отримав найвищу нагороду у світі наукової фантастики — премію «Г'юго» за роман «Людина у високому замку». За наступні півтора десятиліття написав більшість своїх найвідоміших творів.
У своїх текстах за фасадом розважальних науково-фантастичних сюжетів Філіп Дік досліджував складні філософські та метафізичні теми, що й принесло йому славу серйозного романіста. Дія його творів часто відбувається у похмурих техногенних світах майбутнього, де панують корпорації-монополісти та авторитарні режими. Також для цього автора характерне зацікавлення штучним інтелектом, зміненими станами свідомості та симбіозом між людиною і машиною. У більш пізніх роботах письменника («Валіс», «Божественне вторгнення», «Трансміграція Тімоті Арчера») чітко відобразився його інтерес до метафізики та теології.
Філіп Дік часто моделював персонажів та сюжети своїх текстів з власного досвіду, досліджуючи природу наркоманії, параної, шизофренії та трансцендентних практик.
До найвідоміших творів Філіпа Діка належать «Звихнутий час» (1959), «Людина у високому замку» (1962), «Чи мріють андроїди про електричних овець?» (1968), «Убік» (1969), «Затьмарення» (1977) та деякі інші. Кілька реалістичних романів, які Дік створив ще на початку своєї кар'єри, були опубліковані лише після його смерті й отримали схвальні відгуки критиків. Багато творів Філіпа Діка було екранізовано. Його роман «Чи мріють андроїди про електричних овець?» став літературною основою культового фільму режисера Рідлі Скотта «Той, що біжить по лезу» (1982), а за антиутопією «Людина у високому замку» кінокомпанія Amazon Studios зняла однойменний телесеріал. Загалом творчий доробок Філіпа Діка налічує більш ніж 30 романів і по оповідань.