— Мій добрий друг збирає «Жахіття війни»,— говорив далі майор.— Тепер у нього майже повна колекція, не вистачає лише «Потоплення „Паная“[19]». Він пропонує солідну суму за цю картку.
— Перекидні картки,— раптом промовив Чілден.
— Прошу?
— Ми їх перекидали. Кожна картка мала дві сторони — картинку і сорочку.
Йому тоді було років вісім.
— Ми всі мали такі стосики перекидних карток. Ми ставали по двоє, один навпроти одного. Кожен підкидав картку так, щоб вона перевернулася в повітрі. Той, чия картка падала картинкою догори, вигравав обидві картки.
Як гарно було пригадати старі добрі дні, давні щасливі дні його дитинства.
— Я чув, як мій друг обговорював свою колекцію «Жахіття війни»,— сказав майор Гумо, замислившись,— але про це він ніколи не згадував. Гадаю, він не знає, як ці картки насправді використовувалися.
Друг майора незабаром сам навідався до крамниці, щоб Чілден особисто поділився з ним спогадами. Цей чоловік, також відставний офіцер Імператорської армії, був просто в захваті.
— Кришечки! — раптом вигукнув Чілден.
Японець кліпав очима, не розуміючи, про що йдеться.
— Ми колекціонували кришечки від пляшок з молоком. Ну, в дитинстві. Оці кругляшки із назвою молокозаводу. У США були, мабуть, тисячі молокозаводів, і в кожного — своя особлива кришечка.
Очі офіцера спалахнули.
— Сер, чи у вас щось лишилося від тих колекцій?
Звичайно, не лишилося. Однак... Імовірно, він досі міг би роздобути старі, давно забуті кришечки з тих довоєнних часів, коли молоко розливали у скляні пляшки, а не у одноразові картонні пакети.
І отак поступово Чілден увійшов у цей бізнес. Інші відкривали схожі магазини, користаючи зі зростаючого шаленого захоплення японців американськими старожитностями... Однак Чілден завжди був на крок попереду.
— З вас один долар, сер,— сказав китайоза, перериваючи його роздуми.
Він уже витягнув сумки із таксі і тепер чекав.
Чілден неуважно розплатився. Так, цілком імовірно, клієнт містера Таґомі схожий на майора Гумо. «Принаймні на мій погляд»,— дошкульно зауважив Чілден. Він давно мав справу з японцями, але так і не навчився їх добре розрізняти. Серед них були низькі та присадкуваті, схожі на борців. А також схожі на аптекарів. А ще тип садівників, любителі «дерев-кущів-квітів». Він мав власну класифікацію. Окрім цього, були молоді, яких він взагалі не сприймав за японців. Клієнт містера Таґомі, напевно, виявиться солідним бізнесменом із філліпінською сигарою в роті.
А тоді, коли Чілден вже стояв на хіднику перед будівлею «Ніппон-таймс» зі своїми сумками, у нього раптом аж мороз пройшов по шкірі від думки: «А що як його клієнт — не японець?!» Увесь вміст сумок було підібрано так, щоб задовольнити саме їхні смаки...
Однак клієнт усе-таки мусив бути японцем, адже містер Таґомі спочатку замовив агітаційний плакат часів Громадянської війни. Таким мотлохом могли цікавитися лише японці. Типова для них пристрасть до банальщини, бюрократичне захоплення документами, відозвами, рекламними оголошеннями. Він пригадував одного, який присвятив своє дозвілля збиранню газетної реклами американських патентованих ліків 1900-х років.
Зараз інші речі вимагали його уваги. Негайно. У високі двері будівлі «Ніппон-таймс» швидко вливався потік людей, чоловіків і жінок. Усі були добре вбрані. До Чілдена долітали їхні голоси, і він рушив і собі. Кинув оком на споруду, що нависала над ним, найвищу у Сан-Франциско. Стіна офісів та вікон, славнозвісний проект японських архітекторів: навколо сади карликових вічнозелених рослин та каменів, ландшафт каресансуй[20] із піщаними «струмочками», що імітували висохлі русла, звиваючись між пласких камінців химерної форми...
Чілден побачив чорношкірого, який носив багаж, і зараз саме був вільним.
— Носію! — одразу вигукнув він.
Чорний, усміхаючись, підбіг до нього.
— Двадцятий поверх,— сказав Чілден якомога різкіше.— Офіс Б. Негайно.
Він вказав на сумки і рушив до входу. Звісно ж, не озирався.
За мить він опинився у переповненому швидкісному ліфті. Навколо були переважно японці. Їхні чисті обличчя злегка світилися у яскравому світлі. Потім — нудотний ривок ліфта, поверхи, що пролітали повз. Він заплющив очі і твердіше вперся ногами в підлогу, молячись, щоб цей політ швидше завершився. Чорношкірий, звісно, подався з сумками до службового ліфта. Нікому і на думку б не спало впустити його сюди! Взагалі-то — Чілден на мить розплющив очі — він був одним із небагатьох білих у ліфті.
Виходячи на двадцятому поверсі, Чілден уже подумки кланявся, готуючись до зустрічі в офісі містера Таґомі.
3
Надвечір, поглянувши вгору, Джуліана Фрінк побачила, як у небо вистрілила цятка світла, описала дугу і зникла на заході. Вона сказала собі, що це одна з тих нацистських ракет. Летить на Західне Узбережжя. Повна важливих людей. «А я кисну тут». Вона помахала рукою, хоча ракета вже, звісно, зникла.
Зі Скелястих Гір наповзала темрява. Сині вершини вкривала ніч. Вздовж гір повільно пливла зграя перелітних птахів. Тут і там машини почали вмикати фари — Джуліана бачила, як на хайвеї спалахують подвійні вогники. І вогні автозаправки. І вікна будинків.
Уже багато місяців вона мешкала тут, у Каньйон-Сіті, штат Колорадо. Вона працювала інструкторкою з дзюдо.
Її робочий день закінчився, і вона збиралася прийняти душ. Почувалася втомленою. Усі кабінки були зайняті клієнтами спортзалу «Рейз», тому вона чекала, стоячи надворі, насолоджуючись гірським повітрям, прохолодою та тишею. Лише неясний гул долинав від гамбургерної вниз по вулиці, біля виїзду на шосе. Там припаркувалися дві величезні дизельні вантажівки, і в сутінках видно було, як водії одягали шкіряні куртки, перш ніж зайти всередину.
«Хіба Дизель не викинувся з ілюмінатора своєї каюти? Хіба не покінчив він із собою, втопившись у морі під час мандрівки? Можливо, мені варто вчинити так само». Однак моря тут не було. Але завжди можна знайти спосіб. Як у Шекспіра. Проткнути шпилькою комір блузки і — прощавай, Фрінк. Дівчина, якій нема чого боятися бездомних мародерів із пустелі. Яка ходить, високо піднявши голову, усвідомлюючи, скільки больових точок є в її сивуватого слинявого супротивника. А померти може, наприклад, надихавшись вихлопних газів у придорожньому містечку, можливо, через довгу соломинку?
Вона подумала, що навчилася цього від японців. Перейняла у них таке спокійне ставлення до смерті, а також засвоїла дзюдо, яке приносило гроші. Як вбивати, як вмирати. Ян та інь. Але це все в минулому, тут протестантська країна.
Добре було бачити, як нацистські ракети пролітають над головою і не зупиняються, не звертають жодної уваги на Каньйон-Сіті, штат Колорадо. Так само, як на Юту, Вайомінг або східну частину Невади,— усі ці порожні штати-пустелі або штати-пасовиська. «Ми не становимо цінності,— сказала вона собі.— Ми можемо жити своїм мізерним життям. Якщо хочемо цього. Якщо це має для нас значення».
Брязнули двері однієї з кабінок. З'явилася постать тілистої міс Девіс, яка закінчила приймати душ, одягнулася і вийшла, тримаючи сумочку під пахвою.
— О, місіс Фрінк, вам довелося чекати? Даруйте.
— Усе гаразд.
— Знаєте, місіс Фрінк, я хотіла вам сказати, що дзюдо стільки дає мені! Навіть більше, ніж дзен.
— От якби дзен робив стегна стрункішими,— сказала Джуліана,— якби можна було безболісно втрачати зайві кілограми у саторі. Даруйте, міс Девіс, я замріялася.
— Вони завдали вам сильного болю?
— Хто?
— Японоси. Перш ніж ви навчилися захищати себе.
— Це було жахливо. Ви ніколи не були там, на Узбережжі. Там, де вони.
— Я ніколи не виїжджала з Колорадо,— відповіла міс Девіс зніяковілим, тремтячим голосом.
— Це може трапитись і тут. Вони можуть вирішити окупувати і цей регіон.
19
20