— Для цього вже запізно!
— Ніколи не знаєш, які в них плани. Вони приховують свої думки.
— До чого... вони вас примушували?
Міс Девіс обома руками притиснула до себе сумочку і підійшла ближче у вечоровій темряві, щоб почути відповідь.
— До всього,— відповіла Джуліана.
— Боже мій. Я б відбивалася,— сказала міс Девіс.
Джуліана вибачилася і пішла до вільної душової кабінки — туди прямувала інша клієнтка, перекинувши через плече рушник.
Потім вона сиділа у кабінці у «Смачних гамбургерах Чарлі» й апатично проглядала меню. Музичний автомат грав щось народне — гавайська гітара і пристрасні завивання... Від запаху горілого жиру важко дихалося. І все-таки тут було тепло та світло, і це підняло їй настрій. Далекобійники за барною стійкою, офіціантка, дебелий кухар-ірландець у своєму білому халаті, який відраховував решту на касі.
Побачивши Джуліану, Чарлі сам підійшов до неї прийняти замовлення. Вишкіривши зуби, він запитав, розтягуючи слова:
— Пані бажають чаю?
— Кави,— сказала Джуліана, не звертаючи уваги на невгамовний гумор кухаря.
— Навіть так,— кивнув Чарлі.
— І гарячий сендвіч із соусом.
— А супчику із пацючих гнізд? Або козлячих мізків, підсмажених в оливковій олії?
Двоє водіїв розвернулися на своїх табуретах, шкірячись з його жарту. До того ж вона приваблювала їхні погляди. Навіть якби їхню увагу не привернули дотепи Чарлі, все одно вони б задивилися на неї. Місяці активних занять дзюдо надали її тілу надзвичайної пружності. Вона знала, яка в неї прекрасна осанка і якою стала її фігура.
«Усе це через м'язи плечей,— думала вона, поки на неї витріщалися. — У танцівниць так само. Розміри тут абсолютно ні до чого. Відправляйте своїх дружин до спортзалу, і ми навчимо їх. А ваше життя стане набагато приємнішим».
— Тримайтеся від неї подалі, а то опинитеся гузном на підлозі,— підморгнувши, застеріг кухар водіїв.
— Звідки ви? — запитала вона в молодшого.
— Міссурі,— відповіли обидва.
— Ви зі Сполучених Штатів?
— Я — так,— сказав старший,— із Філадельфії. У мене там троє дітей. Старшому одинадцять.
— Скажіть, там легко знайти хорошу роботу?
— Звісно. Якщо маєш правильний колір шкіри,— відповів молодший.
У нього самого було чорне кучеряве волосся і темне похмуре обличчя, на якому застиг вираз гіркоти.
— Він макаронник,— пояснив старший.
— А хіба Італія не виграла війну?
Джуліана посміхнулася молодшому, але він не відповів на її посмішку. Натомість іще уважніше поглянув на неї своїми похмурими очима і раптом відвернувся.
«Пробач,— подумала вона, але вголос нічого не сказала,— темна шкіра — це не те, з чим я можу допомогти тобі чи будь-кому іншому». Вона подумала про Френка. Чи він іще живий? Говорив не те, що потрібно, висловлювався вільнодумно. «Ні,— подумала вона,— йому чомусь подобаються японці». Можливо, ідентифікує себе з ними, бо вони потворні. Вона завжди казала Френку, що він потворний. Розширені пори. Великий ніс. У неї самої шкіра мала незвично досконалу текстуру. «Чи він загинув без мене?» «Фінк» — це означає «в'юрок», пташина така. А кажуть, що птахи помирають.
— Сьогодні знову в дорогу? — запитала вона молодого водія-італійця.
— Завтра.
— Якщо вам не подобається у Сполучених Штатах, чому б не перебратися сюди назавжди? Я уже довго живу у Штатах Скелястих Гір, і тут не так вже й погано. Раніше я мешкала на Узбережжі, у Сан-Франциско. Там у людей теж є проблеми через колір шкіри.
Зиркнувши на неї, молодий італієць, який зіщулено сидів на табуреті перед стійкою, відповів:
— Леді, в такому містечку навіть день перебути чи провести ніч — і то важко. Оселитися тут? Господи, якби я тільки міг знайти іншу роботу, щоб не бути постійно в дорозі та не обідати у таких місцях, як оце...
Помітивши, що кухар побуряковів, італієць замовк і почав пити свою каву.
— Джо, ти сноб,— сказав йому старший водій.
— Ви могли б оселитися у Денвері,— сказала Джуліана,— там ліпше.
«Знаю я вас, американців зі Сходу,— подумала вона.— Вам подобається гучний успіх. Ви марите грандіозними планами. А Штати Скелястих Гір для вас глухомань. Тут від довоєнних часів нічого не змінилося. Старі пенсіонери, фермери, просторіки, вайлуваті, бідні... А всі хлопці із клепкою в голові ринули на Схід, у Нью-Йорк, перетнувши кордон легально чи нелегально. Тому що там гроші. Великі промислові капітали. Простір для дій. Німці багато чого змінили своїми інвестиціями... Вони швидко змогли відбудувати Сполучені Штати».
— Хлопче,— хрипко й розгнівано сказав кухар,— я не надто люблю євреїв, але бачив декого із їхніх біженців, коли вони тікали з ваших Сполучених Штатів у 49-му. Тепер там заправляєте ви. Якщо там лишилося багато будівель і легких грошей, які просто прибрати до рук, то це тому, що вони вкрадені у євреїв, яких вигнали з Нью-Йорка через той клятий нацистський Нюрнберзький закон. Я жив у Бостоні, коли був малим, і мені до євреїв немає особливого діла, але я й подумати не міг, що расистський закон нацистів буде прийнято у США, навіть якщо ми й програли війну. Дивно, що ти досі не в армії Сполучених Штатів і не готуєшся до вторгнення в якусь маленьку південноамериканську республіку за наказом німців, щоб вони могли відтіснити японців ще трохи...
Обидва далекобійники зірвалися на ноги з рішучістю на обличчях. Старший взяв зі стійки пляшку з кетчупом і стис у руці, тримаючи за горлечко. Кухар, не повертаючись до них спиною, намацав позаду себе виделку для м'яса і виставив перед собою.
— У Денвері будують злітну смугу з термостійким покриттям,— сказала Джуліана.— Щоб там могли приземлятися ракети «Люфтганзи».
Жоден із чоловіків не поворухнувся і нічого не сказав. Інші відвідувачі сиділи мовчки.
— Одна пролітала надвечір,— сказав нарешті кухар.
— Вона летіла не в Денвер, а на захід, на Узбережжя,— відповіла Джуліана.
Двоє далекобійників повільно всілися на свої місця.
— Завжди забуваю, що вони тут трохи жовтуваті,— пробурмотів старший.
— Японоси не вбивали євреїв під час війни або й опісля,— сказав кухар.— Японоси не будували печей.
— А дарма,— відповів старший водій. Але, взявши чашку з кавою, повернувся до своєї вечері.
«Жовтуваті,— подумала Джуліана.— Так, гадаю, це правда. Ми тут любимо японців».
— Де зупинитеся? — запитала вона молодшого водія, Джо.— Цієї ночі?
— Не знаю. Я щойно з вантажівки вийшов — і одразу сюди. Не подобається мені увесь цей штат. Може, у вантажівці й спатиму.
— Мотель «Медова бджола» непоганий,— сказав кухар.
— Гаразд,— відповів молодий водій,— мабуть, там і зупинюся. Якщо вони нічого не матимуть проти того, що я італієць.
Він говорив із явним акцентом, хоча й намагався приховати його.
Спостерігаючи за ним, Джуліана подумала: «Це через ідеалізм він такий злостивий. Занадто високі вимоги до життя. Завжди невпинно рине вперед, роздратований, і не знаходить собі місця. Я сама така. Не змогла залишитися на Західному Узбережжі, і настане час, коли й тут мені стане нестерпно. Хіба не такими були переселенці давніх часів? Але тепер прикордоння пролягає не тут, а на інших планетах.
Ми з ним могли б записатися колоністами на одну з тих ракет. Але німці б відмовили йому через колір шкіри, а мені — через моє темне волосся. Ті бліді худющі нордичні феї СС у тренувальних замках Баварії... У цього хлопця — Джо, чи як там його,— навіть вираз обличчя неправильний. Потрібен холодний, але водночас сповнений запалу вигляд, наче він ні у що не вірить, але водночас сповнений абсолютної віри. Так, вони такі. Не ідеалісти, як ми з Джо. А циніки з безмежною вірою. Це якийсь дефект мозку. Як лоботомія — каліцтво, якого завдають німецькі психіатри. Жалюгідна заміна психотерапії».
«Їхня проблема полягає у сексі,— вирішила вона.— Вони змішали його з брудом тоді, у тридцятих, а потім стало ще гірше. Гітлер розпочав це зі своєю... Ким вона йому була? Сестрою? Тіткою? Племінницею? А в родині вже й до того був інцест. Батько і матір були двоюрідними братом та сестрою. Усі вони кровозмішники, які повертаються до первородного гріха, жадаючи своїх матерів. Ось чому у них, цих ельфів з верхівки СС, такі порожні херувимські усмішки, така білява дитинна невинність — вони бережуть себе для Мами. Або одне для одного.