Якщо брак емоцій не здивував би мене з професійного погляду, я б не згадав цей випадок зараз, оскільки він майже не зачепив мої почуття.
Апатія, вигоряння емоцій і нестерпна байдужість були симптомами, що виникали під час другої стадії психологічних реакцій в’язня і врешті робили його нечутливим до щоденних та щогодинних фізичних знущань. Завдяки цій нечутливості в’язень невдовзі оточував себе дуже необхідною захисною шкаралупою.
Покарання через побиття відбувалися з найменшого приводу, часом зовсім без приводу. Наприклад, пайки хліба нам видавали на робочому місці й ми повинні були шикуватися в чергу для їх отримання. Якось один чоловік за мною трохи відступив убік, і порушення симетрії не сподобалося охоронцю-есесівцю. Я не знав, що відбулося в шерензі позаду мене й у голові охоронця, та несподівано отримав два сильних удари по голові. Тільки тоді я помітив охоронця з палицею. У такі моменти найбільше ранить не фізичний біль (це стосується як дорослих, так і покараних дітей), але душевна агонія, спричинена несправедливістю і безпричинністю покарання.
Як не дивно, удар, який навіть не залишає відмітин, за певних обставин є болючішим, ніж той, що залишає сліди. Якось у снігову заметіль я стояв на залізничній колії. Незважаючи на погоду, наш підрозділ мусив і далі працювати. Я старанно трамбував гравій, оскільки це був єдиний спосіб зігрітися. Зупинився лише на мить, щоб перевести дух, і сперся на лопату. На нещастя, охоронець повернувся в мій бік і вирішив, що я ледарюю. Біль, якого він завдав мені, не був спричинений ані образами, ані ударами. Охоронець не вважав за потрібне казати будь-що, навіть лайливі слова, одягнутій у лахміття, змореній постаті перед ним, яка, очевидно, лише віддалено нагадувала обрисами людське створіння. Натомість він, розважаючись, ухопив камінь і пожбурив його в мене. Це, як на мене, нагадало спосіб, яким привертають увагу звірини або закликають до послуху домашню тваринку, з якою ви маєте так мало спільного, що навіть не караєте її.
Найболісніша складова побиття — це образа, закладена в ньому. Якось ми повинні були нести довгі, важкі балки по вкритій кригою дорозі. Якщо хтось підсковзувався, це було небезпечно не лише для нього, але й для всіх, хто ніс цю балку. Один мій давній товариш мав вроджений вивих стегна. Він тішився, що може попри це працювати, позаяк фізична неповносправність майже напевно означала смерть під час селекції. Він шкутильгав дорогою, несучи особливо важку балку, і видавалося, що ось-ось впаде й потягне за собою інших. Я не ніс у ту мить балку, тому без вагань підскочив до нього, щоб допомогти. Мене негайно вдарили по спині, грубо насварили й наказали повернутися на своє місце. За кілька хвилин до того той самий охоронець, який вдарив мене, з осудом розповідав нам, що ми «свині», позбавлені духу дружби.
Іншим разом, у лісі, за температури близько –17 °C, ми почали розкопувати верхній шар сильно промерзлого ґрунту, щоб прокласти труби водогону. До того часу я дуже ослабнув фізично. До мене підійшов бригадир із пухкими рожевими щічками. Його обличчя виразно нагадувало свиняче рило. Я помітив, що він у цей лютий холод носить прегарні теплі рукавиці. Якийсь час він мовчки спостерігав за мною. Я відчував, що назрівають неприємності, бо переді мною височіла гірка землі, яка показувала, скільки я викопав.
Він заверещав: «Ти свиня, я увесь час спостерігаю за тобою! Я ще навчу тебе працювати! Ти дочекаєшся, що будеш вигризати землю зубами — ти помреш, наче тварюка! За два дні я покінчу з тобою! Ти ніколи в житті не працював! Ким ти був, свиня? Бізнесменом?»
Я не переймався образами. Але повинен був поважно поставитися до обіцянки вбити мене, тому виструнчився і подивився йому просто у вічі.
— Я був лікарем-фахівцем.
— Що? Лікар? Можу закластися, що ти висмоктав чимало грошей із людей.
— Так сталося, що переважно я працював безкоштовно, у лікарнях для бідних.
Але виявилося, що я сказав забагато. Він кинувся на мене і збив з ніг, заверещавши як божевільний. Я не пам’ятаю вже, що саме він кричав.
Цією тривіальною історією я хотів показати, що в певні хвилини навіть найстійкіший на позір в’язень може вибухнути обуренням — обуренням, викликаним не жорстоким поводженням та болем, але образою, пов’язаною з ними. Того разу кров ударила мені в голову, оскільки я був змушений вислуховувати чоловіка, який судив моє життя, нічого не знаючи про нього, чоловіка (мушу визнати: наступну ремарку я адресував моїм товаришам після цієї сцени, бо вона дала мені дитинне задоволення), «який виглядав таким вульгарним та огидним, що медсестра у вестибюлі моєї лікарні не пустила б його навіть до приймального відділення».