Багато було чоловіків блискучої зовнішности, що їх я з легкістю відніс до породи фешенебельних жульманів, що наводнюють усі великі міста. Я дивився на цих джентлменів з великою уважністю й дивувався, як то справжні джентлмени приймають їх за собі подібних. Колосальні маншети і вигляд надзвичайної одвертости враз їх зраджують.
Картярів і шулерів, яких я бачив не мало, було ще легше відрізнити. Вони носили найрозмаїтіші костюми від хвацької одежі молодця з казино з оксамитною жилеткою, фантастичним шарфом, позолоченими ланцюжками й філігранними ґудзиками, аж до акуратно вбраного священика, вигляд якого найменше в світі міг би збудити підозріння. Та всіх їх можна було впізнати, по стемна-землястому кольорі обличчя, по заволіклих тьмяних очах і блідих, стиснутих губах. Були й іще дві риси, по яких я їх повсякчас міг одрізнити: нарочито тиха маніра балакати й більше, ніж звичайно, під простим кутом, одігнутий від інших великий палець руки. Дуже часто в товаристві цих шулерів я бачив людей що дещо різнилися від них одягом, та були ж вони все ж таки птиці того ж пера. Їх можна визначити як людей, що живуть з власної дотепности. Вони можна б сказати, полюють на публіку двома відділами: відділом денді і відділом військових. Головні риси першого є довгі локони й усмішки; головні ознаки другого — кунтуші й похмуре чоло.
Сходячи в низ по шкалі того, що зветься шляхетністю, я знаходив темніші й глибші об’єкти для спостереження. Я бачив євреїв-розносців з яструбиними очима, що блищали з облич, кожна риса яких носила саме тавро огидної принижености; здорових професіональних вуличних старців, що скоса дивились на жебраків кращого сорту, яких одчай тільки вигонив уночі по милостиню; слабких, як мара, калік, що на них смерть наложила вже свою руку, і що боком кульгали через юрбу і благаючи зазирали кожному в вічі, ніби шукали якоїсь випадкової розради, якоїсь пропащої надії; скромних молодих дівчат, що верталися з довгої і пізньої роботи до невтішньої домівки, і сахаючися, більше з слізьми, ніж з обуренням, від поглядів хуліганів, чиїх дотиків навіть вони не могли уникнути в тісноті; вуличних женщин всякого роду і всякого віку: незрівняну красуню в розквіті дівоцтва, що нагадує статую Лукіяна, з поверхнею з пароського мармору і з брудом усередині — немов прокажену, огидну й геть пропащу в лахмітті — зморшкувату, обвішану перлами і розмальовану belle-dame, що робить останні зусилля бути молодою, дитину з недостиглими формами, але здавна вже навчену страшного кокетства своєї професії, що горить потворним бажанням зрівнятися в розпусті з старшими; п’яниць незчисленних і неописуваних — деяких в лахах і заплатах, хитаючись, белькочучи, з посіченими лицями і каламітними очима, деяких і цілій ще, хоч і брудній одежі, трішки хистких, з товстими похітливими губами і добродушними червоними пиками, інших одягнених у колись добру матерію, і тепер ще дбайливо вичищену, — людей, що йшли над звичай і міру твердою й пружною ходою; але обличчя їхні були жахливо бліді, очі огидно дикі й червоні, і вони, продираючися крізь натовп, стискали тремтливі пальці, ніби хапаючись за все, що траплялося їм по дорозі; поруч з — продавців їстивного, носіїв, вугільних грузчиків, сажотрусів, людей з катеринками, людей з мавпами, продавців романсів, тих, що продають, укупі з тими, що співають; подертих ремісників і виснажених робітників усякого вигляду — і все повне шумного й безладного руху, що дисонансом вдирався в вуха і від якого боліли очі.
В міру того, як глибше западала ніч, заглиблювалася моя цікавість до того, що відбувалось, бо не лише змінився загальний характер юрби (що її шляхетніші риси зменшувалися в міру поступовного зникнення чистішої класи людей, а грубіші риси позначалися чимраз гостріше в міру того, як пізній час висмоктував весь бруд з темних закутків), але проміння газових лихтарів, що спершу кволо змагалися з світлом присмеркового дня, тепер нарешті засяли повним полум’ям і кидали на все химерний і яскравий блиск. Все було темне — блискуче, як те чорне дерево, до якого рівняли стиль Тертуліянів.*
Дикі світові ефекти прикували мене до спостережень над поодинокими обличчями; і хоча через швидкість, з якою освітлена сцена мигтіла перед вікном, я міг кинути тільки один моментальний погляд на кожне обличчя, все ж таки мені здавалося, що в тім особливім психічнім стані я часто спромагався прочитати цим минущим моментальним поглядом історію довго-довгих літ.