Гучні дзиґарі ударили одинадцять — і народ став швидко зникати з базару. Крамар, спускаючи віконну ляду, зачепив старого, і в ту мить я побачив, як сильно затремтіло його обличчя. Він поспішив на вулицю; непокійно оглянувся навколо і побіг з неймовірною швидкістю через силу покручених безлюдних провулків, поки ми виринули знову на головну вулицю, звідки спочатку вийшли — вулицю Д... готелю. Вона проте вже не мала того вигляду. Вона все ще сяяла газом, та дощ лив дуже — і народу було обмаль. Незнайомець зблід. Він пригнічено ступив кільки кроків по колись залюдненому проспекті, потім, тяжко зідхнувши, повернув до ріки і, занурившися в сіть обхідних вулиць, нарешті вийшов проти одного з головних театрів. Театр оце мусив зачинитися — і люди висипали з виходів. Я бачив, як старий чоловік ніби хапав повітря, коли він протискувався крізь натовп; але мені здалося, що страшна агонія його лише в деякій мірі зменшилася. Його голова знову спустилася на груди — він був такий, яким я його вперше побачив. Я помітив, що він тепер вибрав напрямок, у якім пішла більшість глядачів, але взагалі я абсолютно не міг зрозуміти принципу його безладних вчинків.
Поки він ішов уперед, групи розходилися, і його попереднє збентеження і вагання повернулися знову. Деякий час він ішов слідом за щось десятьма чи дванадцятьма людьми, що голосно балакали й реготали, та з них один по одному відходили, поки лише троє зосталися вкупі в вузькій, невідрадній, безлюдній вулиці. Незнайомець спинився, на одну мить, здавалося, поринув у думки, потім, очевидно, страшно схвильований, швидко пішов дорогою, що вивела нас геть край міста в райони зовсім не подібні до тих, у яких ми досі блукали. Це був найгаласливіший квартал Лондону, де все носило найглибшу печать наймізернішої бідности і найзапеклішої злочинности. Під бляклим світлом випадкового ліхтаря високі, древні, поточені червою дерев’яні будинки ніби хиталися, щоб упасти в стількох розмаїтних напрямках, що заледве можна було знайти між ними прохід. [Буйноросла трава повипихала камені з бруківки.] Неймовірний бруд закисав у забитих протоках. Вся атмосфера тут дихала одчаєм. Але поки ми йшли, звуки людського життя помалу оживали, і нарешті великі купи найзостатніших людей Лондону з’явилися на вулицях. Дух старого чоловіка знову зажеврів, як лямпа, що хоче погаснути. Знову він рушив уперед еластичною ходою. Раптом ми повернули за ріг, променясте світло ударило нам у вічі, ми опинилися перед одним з велетенських пригородніх храмів Розбещености — перед палацом сатани-Джина.
Уже ішлося на світ; та чимало нещасних отруєних і досі входило й виходило затовпленим виходом. З притлумленим криком радости старий чоловік занурився в юрбу, знову став такий, як раніше, і тинявся взад і вперед без видимої мети в натовпі. Це тривало проте недовго, і рух перед дверима дав знак, що хазяїн зачиняє їх на ніч. Щось гірше від одчаю позначилося на лиці чудного чоловіка, за яким я так уперто слідкував. Але він не завагався рішити і з божевільною енергією рушив назад до серця могутнього Лондону. Довго й швидко він тікав, і я йшов слідом за ним, постановивши не покидати свого розшуку, що цікавість до нього охопила всю мою істоту. Сонце зійшло поки ми йшли вперед, і, коли він дійшов уп’ять до найлюднішої частини великого міста, до Д... готелю, по ній знову роїлися й кишіли люди, не менш численні, мабуть, ніж увечері. І тут довго серед натовпу, що зростав що-хвилини, я уперто переслідував незнайомця. Так, як і раніше, він ходив узад і вперед і за цілого дня не вийшов з юрби на цій вулиці. І коли тінь другого вечора виросла на землі, я, стомлений на смерть, спинився прямо перед мандрівцем і глянув йому просто в вічі. Він не помітив мене і знов пішов уперед, а я, покинувши переслідування, заглибився в міркування. «Цей старий чоловік, — сказав я нарешті, — є тип і геній злочинства. Він не може бути сам. Він — людина юрби. Даремна праця йти за ним, бо я нічого не дізнаюся ні про нього, ні про його діла. Найгірше в світі серце — це книга темніша, ніж Hortulus Animae,* і може це один з наймилосердніших дарів Бога, що “er lässt sich nicht lesen”.*