Біля патефона, взявшись за руки, цвірінькаючи, соромливо пританцьовували троє: два біленькі дідки й один чорний огрядний чоловік.
Біленькі дідки нагадували весняних поросят: були рожеві, лисі, чистенькі й маленькі. Той, третій, був у величезних чорних окулярах, — перетяте рівчаком непокірне підборіддя, в очах — упертість і воля.
Чорний вів перед. Обличчя було кам’яне, нерухоме, мов машкара або зупинений кадр кінофільму. Тільки очі — крізь, повз і через окуляри — розкидали золоті бризки.
Ніхто не знав дідків. Здавалося — вони тільки на хвилинку зістрибнули зі старовинної картини повеселитись і зараз знову прилипнуть до полотна, увійдуть у свою віковічну двомірну нерухомість.
Тут я й зіткнувся — обличчя в обличчя, очі в очі, уста в уста — з Надією Токаренковою.
Вона запалила блакитні очі, немов могутні півватки[15], і дуже тихо сказала:
— Ідіть за мною.
Ми відійшли в дальній кут.
Там вона притягла моє вухо до своїх уст, тривожно, як шелестить сухе листя перед ураганом, прошепотіла:
— Він тут.
— Хто?
— Джим Вілкінз — фабрикант богів — тут.
— Це неймовірно.
— Факт.
— Покажіть.
— Будь ласка.
Вона глянула на дідків, і я застиг: людиною в чорних окулярах був Джим Вілкінз — я не міг помилитись, не міг, не міг.
11
У цій затишній кімнаті зібралися всі, кого втомили вірші, жарти, сміх.
Кімната поринула в сині сутінки, і неспокійний промінь з-під зеленкуватого піддашшя вихоплював тільки різко окреслений профіль містера Джима Вілкінза.
— Один з ваших колег, — урочисто сказав фабрикант богів, — дуже влучно назвав мене Мефістофелем на провінціальній сцені. Це непогано. Це значить, що я для вас — загадкова, таємнича людина. Не заперечую. Все незрозуміле завжди здається за таємниче. Мене дратує тільки одне: пів року я вже намагаюсь пояснити, що я приніс вам геніальну ідею, яка дасть і вашій країні, і мені радість, долари, сміх, легке й веселе життя. Пів року я намагаюсь пояснити це — і ніхто не може чи не хоче зрозуміти мене. Я починаю вдаватись у тугу. Часом мені здається, що ми з вами — люди різних планет, що наші категорії думання — неспівмірні.
Він озирнувся навколо і чемно скривився:
— Як ви живете, шановні громадяни? Ви живете тоскно, о республіканці! Обличчя ваші похмурі, і в очах ваших — округова, районова і світова нудьга.
— Брехня, — спокійно, наче сам до себе, сказав репортер. — Лазить по різних закутках... А поглянув би він на наші заводи. Далі.
— У провінції мені довелося зазирнути одного осіннього вечора до старої приятельки. Я знав її ще дівчиною. Через брудний, вкритий ганчір’ям і калом двір я підійшов до рипучих, облуплених дверей. Постукав. Мені відчинила якась укутана липучим дрантям, розпатлана півлюдина-півмавпа. Ми ввійшли в кімнату. Блимав і чадив смердючий каганець. Скрізь розкидана була брудна білизна, а кривий рипучий стіл одставив дві ноги, як стара немічна кобила, що зупинилася — passez-moi le mot[16] — помочитися. У повітрі хилитався задушливий запах поганої керосинки, брудної ковдри, що не провітрювалась, очевидно, з дев’ятсот сімнадцятого року. Десь у купі засмальцьованих подушок верещав обурений шматочок людського м’яса.
— Це мій син... — розпатлана мавпа почухала брудним нігтем липуче волосся. — Я вас одразу впізнала. Знайомтесь: мій чоловік.
Тут тільки я помітив, що в дальньому кутку глитав кістку орангутанг, печерний дикун, горила. Він загрозливо гарчав, блимав баньками і, у відповідь на мій чемний поклін, голосно гавкнув і, плямкаючи, продовжував обсмоктувати кістку. Хм-да!.. Це була мрія моїх дитячих літ, пресвітла Ліяна Отава. Вона взяла шлюб з кустарем-одинаком і, за її власним виразом, «не змогла задовільно влаштувати свого життя».
— Шарж! — це випалив просто в лоб містерові Вілкінзові славетний український артист з чуттєвим обличчям.
Джим Вілкінз підвів брови:
— Навряд. Типовий малюнок з жит...
— ... з життя колишніх людей, прогнилого міщанства, позбавленців[17], навіки зниклого сміття, мотлоху, жалюгідних людських решток колись панівних класів. Геть бруд!
Усі озирнулись. Це говорила — гнівно, різко, рвучко — Надія Токаренко.
Містер Вілкінз ледве прищулив ліве око й по-зміячому вклонився:
— Вам я не смію перечити, міс Надіє.
Надія підвелась:
— Ви не бачили наших фабрик і заводів, шановний містере. Ви не чули про соцзмагання, ударні бригади, цехи й заводи.
— Знов-таки не смію перечити. Зате я бачив протилежний полюс: непосалони, «Абрау-Дюрсо»[18], фокстроти, оголені до половини жіночі постаті, оглушливий чад сексуальних, спиртових та кокаїнових веселощів.
17
Рос. «лишенец» — неофіційна назва радянських громадян, позбавлених виборчих прав у 1918-1936 роках, згідно з Конституцією. Усього було сім таких категорій, серед них особи духовного сану, особи, які живуть із нетрудових доходів, використовують найману працю з метою прибутку, приватні торговці та ін.
18
«Абрау-Дюрсо» — шампанське, що його випускало виноробне підприємство в однойменному царському маєтку біля Новоросійська, з 1920 — виноробний радгосп.