Надія кинула з очей гнівну блискавицю:
— Покидьки. Невже незрозуміло? «Après nous le déluge»[19]. Останні конвульсії. Завтра зникнуть і не заражатимуть наше повітря.
Обличчя Вілкінзове стало кругле й сміхотливе, мов східне сонце. Він хрипко зарипів: це мало визначати сміх.
— Покидьки? Ви сказали «покидьки»? О, міс Надіє і ви, друзі! Нарешті ми таки договорилися. Покидьки. О! Саме покидьки й приваблюють мою увагу вже пів року. Саме ради них я сьомий місяць тиняюсь шляхами й стежками вашої прекрасної батьківщини. Дозвольте ж, вельмишановні друзі, про покидьки.
В кімнаті стало тихо, але тиша бриніла, мов напружена, висока, туго накручена струна: і-і-і... Чи, може, то кров у скронях: і-і-і...
Надія наблизила вуста до мого вуха і обілляла мою щоку пахучим, пекучим, головокрутним теплом свого подиху:
— Цікаво?
— Я вражений. Хто він такий?
— Тс-с-с...
Містер Вілкінз випростався, як фокусник перед тяжким номером.
— Моя ідея проста, як прості всі геніальні ідеї, — урочисто виголосив фабрикант богів. — Справжня ділова людина, розумний організатор і раціоналізатор виробництва ніколи не допустить, щоб покидьки виробництва гинули марно. Генрі Форд виробляє дрібні частини своїх автомобілів з диму своїх заводів. Сміття, мотлох, негідь розумний хазяїн переробляє на потрібні й корисні речі. Ми, американці, на спирт переробляємо кал, він рухає мотори... ну, хоча б, скажімо, парфумерних фабрик — і дає світові найвишуканіші, найтонші пахощі, що викликають з душі сльози й захоплення, що хвилюють і підносять людський дух на недосяжні високості, спонукають поетів писати найзапашніші поеми й романи. О, так! Я особисто, наприклад, розробляю проект раціонального використовування високої температури тифозних та інших хворих. Ви подумайте, скільки тепла гине марно! Скільки курчат можна вивести, коли це тепло використати для інкубаторів! Я вже робив перші кустарні спроби: підкладав свіжі яйця під хворих на тиф. Температура хворого — сорок один — приблизно дорівнює температурі квочки. На превеликий жаль, хворий не може три тижні держати потрібну температуру. Та коли хворий помирав, я перекладав яйця до нового. Успіх перевищив усі сподіванки: я вивів прегарних курчат. Лишилося механізувати й раціоналізувати справу. В лікарнях та шпиталях під хворими буде влаштовано спеціальні приладдя, що передаватимуть тепло до інкубаторів. За це ми зможемо лікувати хворих безплатно. Я бачу, як ваша країна не шкодує грошей на охорону та ремонт здоров’я трудящих. А зиск де? Де зиск, питаю? О, нерозумні республіканці! Не тямите ви використовувати покидьки. Ви подивіться хоча , на французьку поліцію. Як вона спритно використовує людські покидьки: злодіїв, апашів[20], грабіжників, російських монархістів, політичних шахраїв. З них кінець кінцем виходять пречудесні провокатори, геніальні шпики, незрівнянні зрадники...
Вілкінз вибачливо скривився.
— Я бачу на ваших обличчях посмішки огиди й зневаги. Одвічна українська сентиментальність, старосвітська м’якотілість, якийсь незрозумілий передпотопний надривно-психологічний підхід до життя! Я бачу, як старанно збирають у вас ганчір’я, кістки, понівечену бляху, бите скло, старі калоші, клаптики паперу.
— Кожен іржавий цвях, — вистрибнув репортер, — ми примушуємо служити нашій справі.
— Іржаві цвяхи ви бачите, — обурено крикнув Джим Вілкінз, — а золота, що валяється під вашими ногами, ви не помічаєте!
З очей його вистрибнуло обурення й заметушилось по кімнаті, між фотелями й людьми.
— Якого золота?
Вілкінз затрусився від нечутного здушеного внутрішнього реготу.
— Сказати?
Під репортером репнуло крісло. Крізь зуби щось зашкварчало, немов сало на сковороді:
— Та говори ж, сволоч!
12
Вілкінз зробив п’ять кроків: три — вперед, два — назад. Закричав:
— Альфа і омега! Таємниця таємниць! Я її викриваю: ваше золото — ваша непія.
— Ясніше!!
— Будь ласка. У своїй соціалістичній країні ви дали відносну волю приватній ініціативі, так? Ви дозволяєте існувати непманству, так? Я певен, що ви робите це не ради його прекрасних очей.
— Ці покидьки ми використовуємо для нашої соціалістичної справи, — гавкнув репортер.
— Так використовуйте ж як треба! — Вілкінз трахнув кулаком по столі. — Використовуйте ж ці покидьки вашої революції на всі сто, як використовуєте кожен паршивий цвях! В тім то й річ, мої вельмишановні, що використовувати їх ви не вмієте.
19
Après nous le déluge — фр. «після нас хоч потоп». Фраза належить маркізі де Помпадур, яка так зреагувала на отриману Людовіком XV звістку про принизливу поразку французів у битві біля Росбаха, що глибоко його вразила.