Вілкінз склав руки на грудях з виглядом непереможної могутносте.
— Але це ще дурниця. Ми підемо далі. Ми дамо нашим клієнтам змогу за оволодіння коханою жінкою вести довгі й криваві війни, на перший-ліпший смак — від доісторичних бійок ломаками й камінням до сучасної хімічної, світляної, бактеріологічної, психопатологічної війни. Ви кажете: Голлівуд? Перед нашим розмахом Голлівуд заскавучить і сховається, мов паршиве щеня перед левом! Ми висмокчемо всю кров зі старого, засудженого на смерть класу! Ми заволодіємо світом! Ми диктуватимем свою волю усій земній кулі! А поруч ми збудуємо величезний людський розплідник, сонячний сад, рай XX століття. Ми будемо спаровувати там найкращі, найкрасивіші, найсильніші на землі екземпляри мужчин і женщин всіх рас і племен. Ми матимемо дужих, могутніх дітей. Ще в матерньому лоні ми опромінюватимемо їх особливим промінням, яке спрямовуватиме їхній майбутній психічний ріст у такий спосіб, що вони будуть щасливі й радісні у всякій обстанові, за всяких умов. Це проміння заздалегідь даватиме майбутнім громадянам також і певні нахили до того чи іншого фаху. Таким чином ми з нашої волі фабрикуватимемо для майбутнього суспільства потрібну, точно обраховану кількість політиків, письменників, інженерів, рахівників, авіаторів, артистів, садівників, моряків... Це будуть не золотушні немічні забобонні дегенератики на кривих ніжках, це будуть здорові, переповнені золотим сонцем будівники соціалізму на Землі.
16
Він гуркотів грізно і страшно, мов стародавній сивобородий пророк перед народом:
— О, люди! Нещасні діти мої! Та хто ж із вас допоможе бідному Джиму Вілкінзові, що несе світовому пролетаріатові радість, волю, силу й відродження?! Джим Вілкінз відмовляється від багатств і золота. Джим Вілкінз зрікається першого й останнього кохання до найкращої з жінок вашої країни! Джим Вілкінз хоче говорити завтра з головою вашого уряду про концесію на перший в історії світу велетенський завод для переробки людської утильсировини, що буде красою й гордістю цивілізованого людства! Допоможіть же фабрикантові богів вашим високоавторитетним словом, о соле й цвіте української землі!
Раптом він замовк і застиг.
Обличчя йому було жахливе. Розпатлане волосся пасмами прилипло до мокрого лоба. Хижий ніс загострився, як у мерця, а очі мерехкотіли безумним вогнем, мов вугілля з-під попелу. І весь він нагадував динамітний склеп, до якого протягли запальний шнур, — і зловісна іскра вже підповзає до динаміту, і ось-ось гримне вибух.
Я озирнувся, і мене затрусила крижана лихоманка — і відразу ж голова спалахнула жаром, немов сухий солом’яний дах. Навколо не було людей. Навколо сиділи кам’яні статуї, вирізьблені геніальним різьбярем. Але очі!.. — живі очі були широко розкриті, очі палали й палали, мов струмінь смерти.
Тоді прокинулась Надія.
Встала рвучко, немов здирала з себе невидні пута, вхопила фабриканта за плече, рвонула в куток. І там зашкварчала хрипким рипом — так тріскотить, спалахнувши, сухий хмиз перед лісовою пожежею:
— Слухайте, містере Вілкінз... Пробачте мені... Скажіть... а ви... не божевільний?
Обличчя Вілкінзове не змінилось і не затремтіло. Але тим, хто дивився тоді йому в очі, здавалося, що він раптом, кінематографічним напливом, в одну секунду постарів на двадцять років — так тяжко й невблаганно розрізали йому обличчя глибокі болючі зморшки — і раптом посивіло колись чорне волосся.
Не рухнувшись, він сказав страшно-просто і трохи по-дитячому безпорадно:
— Ні, я не божевільний. Я — шпіон віків.
Надія зробила крок назад:
— В такому разі ви дозволите повідомити про це відповідні органи?
Вілкінз скривив обличчя безкровною посмішкою і відповів голосом, чужим і байдужим:
— Будь ласка.
І, помітивши рух, звернувся до всіх:
— Не бійтесь. Я зброї не маю. Моя зброя — слово.
Потім звалився в крісло, пустив тяжку, налляту оливом голову на широкі долоні і сказав сам до себе дуже тихо:
— А можливо, що я й божевільний.
Я зиркнув на Надію: вона стукала довгими вузькими пальцями по коромислу телефонного апарата і на очах їй бриніли сльози.
17