Біла палата сторожко німіла в синіх зимових сутінках.
Надворі, десь поблизу вікна сяяв ліхтар, і на підлозі лежали від нього ніжно-блакитні квадратові плями. І від того, що замерзлі шибки бриніли блискучим морозяним мереживом, кришталевими сліпучими зірками та ялинками, і почувалося, що надворі туго рипить і кувікає під ногами крутий мороз, — тепла палата здавалася ще затишнішою: після бур і гроз солодко відпочити перед новими грозами в синіх сутінках.
По кутках куняла тиша — дрімала тривожною, хмільною, тяжкою дрімотою. Уві сні часом зітхала, скреготіла зціпленими зубами і раз у раз роздирала власне ніжно-павутинне тіло глухим, наболілим, мов давно хворий зуб, стогоном. І раптом здалеку ледве чутно приглушено і страшно скиглила. Притамоване товстими цегляними стінами, скиглення линуло крізь шибки й двері, збуджувало другий відгук, другому відповідало пів десятка нових — і ось уже цілий корпус виє, гримить, галасує, реве, ридає тисячоголосим, закутим у ланцюги звіром.
Це прокинувся відділ буйних.
Джим Вілкінз устав з ліжка. Спалахнула настільна лампа під зеленим абажуром — і вмить випурхнули у вікно настояні на синій тиші сині сутінки.
Вілкінз поправив ліжко, щільніше загорнувся в халат і прикипів невидющим поглядом до розпечених осяйно-білих волосинок півватки.
Вигляд мав дивний і незвичайний.
Одросла борода — цупка й колюча щетина, неслухняне сиве волосся хвилями набігало на білу мілизну лоба, по щоках причаїлися зловісні сині тіні, — і тільки очі з-під сизої гущавини брів, з глибини двох сірих провалів дивилися настирливим жадібним запитанням, вимагали відповіді рішуче й суворо.
Вілкінз рвучко зірвався з місця, метушливо пробіг, плутаючись у полах халата, по палаті й люто натиснув кнопку дзвоника.
— Покличте чергового лікаря.
Приземкуватий червонолиций набряклий доглядач пошкрябав давно неголену щоку й знизав плечима:
— Зараз?
— Негайно.
І коли прийшов лікар — огрядний, чорноволосий, чисто поголений літній чолов’яга з розумними, упертими карими очима, — містер Вілкінз довго мовчки дивився йому в перенісся.
— Ви хотіли мене бачити, містере Вілкінз?
— Так, хотів.
Він різко й злісно хитнув головою в тому напрямку, звідки линуло притамоване цегляними стінами скиглення.
— Ви чуєте це, лікарю?
Лікар ніяково знизав плечима.
— Психіатрична лікарня — що ж удієш, містере Вілкінз?
Вілкінз кинув на лікаря гострий погляд, немов устромив холодне лезо в тепле живе тіло:
— Так випустіть мене звідси.
— Незабаром ви будете вільні.
— А ви знаєте, що це скиглення здорову людину може довести до божевілля?
— Цими днями скінчиться експертиза, і...
— Значить, ви ще й досі гадаєте... — Вілкінз насторожився, — що я — божевільний?
Лікар зігнувся, скоцюрбився, весь увійшов у себе, немов приготувався відбити смертельний удар.
— А ви? — Непорушна, дзвеніла тиша. — А ви, містере Вілкінз?
Фабрикант суворо подивився в лікареві карі очі. Лікар заморгав, хруснув пальцем, але погляд витримав.
— А уявіть ви собі, лікарю... — голос бринів надтріснутою міддю, — уявіть ви собі, що я скажу... що я...
— ... здор...
— Божевільний!! — Вілкінз випалив це сухо, коротко, тріском дитячого пістоля.
— Ви цього не скажете! — лікар смикнув рукою й одмахнувся, мов ухопився за гаряче. — Ви здоровий!
Тоді Вілкінз дрібними кроками підбіг до лікаря, вхопив його за плечі й закричав в’їдливо, дрібненько, жовчно, рипуче, немов піймав лікаря на місці злочину:
— Ага-га-га! А коли я скажу «здоровий», ви скажете «божевільний»? Так? Так? — І раптом загримів спокійним і владним басом: — Не смійте одвертати від мене очей! Чуєте? Я вам наказую, лікарю!
Так і стояв у позі тирана, що піймав раба на гарячому вчинкові й тепер гадає: простити великодушно чи розчавити. Тремтить раб, і єхидно кепкує ненависний володар.
Тоді вибачливо ляпнув лікаря по плечу, посміхнувся великодушно, відійшов і сказав заспокійливо, упевнено, як говорять із хворою дитиною:
— Ну, годі. Звичайно, я здоровий. Які ж можуть бути сумніви?
Мовчали.
— Але оце... — Вілкінз знову заметушився, чіпко вхопив себе за волосся й закрутився, мов змія, якій притиснули хвоста. — Оце ви бачили? О, боже мій!.. Жодної чорної волосинки! Звідки це, лікарю? Поясніть же ви мені, о вчений муже. Як міг я, американець, людина діла й долара, людина дужого й практичного розуму, як я міг переплутати, де ліва, де права сторона?! Я нічого не розумію, нічого не знаю... Все плутається в моїй голові... Чи це повітря вашої проклятої країни, в якій я не можу розібрати, де кінчається дійсність і починаються блакитні мрії?