Він безпорадно озирнувся, звів руки догори й безсило кинув їх уздовж великого тіла.
— Ви знаєте, лікарю: мені часом здається, що в людей вашої країни збудовано мозок зовсім відмінно від людей інших країн. І для того, аби не збитися з вашого шляху, треба народитися, рости, жити тільки у вашій країні. Га? Чи правду я кажу? Лікарю! Не смійте мовчати, чуєте?
Лікар сильно потер широкі плескаті долоні.
— Для того, аби зберегти ясні погляди, містере Вілкінз, треба власними руками, власною кров’ю здобути те, що здобули собі ми. Голод, кров і воші громадянської війни... голодні суботники й голодні пайки... відбудовчий період... кривавий піт од злиднів і від праці... І нарешті — наші перемоги. Ви чули, містере, про наш Сталінградський тракторний завод? Він піде 1 липня 1930 року. Ми випередили всі ваші американські темпи, містере Вілкінз! Ось приклад: роботою керує ваш земляк, містер Калдер, блискучий фахівець. Він раніше будував у Детройті Фордові його гігантські спорудження. Масштаб той самий, але темпи! Слухайте, які темпи, містере: в Детройті будівництво тривало сім з половиною місяців, у нас у Сталінграді — п’ять! Ось терміни земляних робіт: ваша американська фірма «Альберт Кантор» запропонувала сто п’ятдесят днів. Тракторобуд сказав: «Мусимо зробити за тридцять». Американці ахнули. Але ще голосніше вони ахнули, коли побачили, що ми зробили це — зро-би-ли! — не за сто п’ятдесят, а за п’ятдесят днів!
Лікар святкував перемогу.
— А ось терміни кам’яної кладки: «Альберт Кантор» запропонував сто сімдесят днів. Тракторобуд — сто шістдесят.
Робітники закінчили за п’ятдесят днів! Хто піде проти цифр, містере?!
— Я про це чув, — тихо сказав американець.
Лікар досадливо махнув рукою:
— Ах, та покиньте ви це «чув»! Мало чути, містере! Мало навіть бачити! Що таке спостерігач? Найчесніший, найпильніший спостерігач? Його доля — вінегрет із дійсности та блакитних мрій. Тільки той, хто крутиться найменшим коліщатком оцієї машини, що від запальничок допхала нас до автотракторних заводів, — тільки той, хто лив кров, а тепер ллє піт, — тільки той знає й бачить!
— Чекайте, лікарю... — говорив Вілкінз тихо, але тяжко й владно, наче даремно намагався підкорити своїй владі вихор думок, що вийшли з покори, повстали й несуться в хуртовині, в безумному, скаженому п’яному танці. — Чекайте, лікарю... Я ще раз хочу вам сказати... Ви вже знаєте: я був запеклий ворог вашої країни. Десять років я день у день читав у наших газетах про державну, господарчу, мистецьку руїну вашої держави. Я приїхав пересвідчитись. І я побачив... Але не те, на що сподівався. А те, про що оце розповідаєте ви... Я побачив, що у вашій темній жебрацькій країні справджується найвеличніша мрія людськости — йде перебудова життя нашої нещасної пошматованої планети. Я став соціалістом, лікарю... Ви партієць?
— Я позапартійний, — похмуро бовкнув лікар. — Це не міняє справи.
— Ну, все одно... Ах, як вони скиглять!.. Я став другом вашої країни й соціалістом. Я вирішив допомогти вам... Ви смієтесь?
— Ні, я не сміюсь.
— Ви не вірите?
— Я вірю.
— Чому ж ви посміхаєтесь?
Лікар відразу стрепенувся, смикнув плечима й величезними кроками побіг по палаті. Став і сказав твердо:
— Містере Вілкінз! Дозвольте мені говорити з вами одверто, без остраху й обережносте, що її звичайно вживають у розмовах з людьми вашого становища.
Вілкінз рвонувся вперед, вищирив зуби, стиснув кулаки:
— А досі?!
Вхопив лікаря за плече і дужим рвучким рухом смикнув до себе.
— Назад! — загримів лікар.
І відразу здригнувся американець, безсило охляв і покірно пустив тіло на стілець.
— Ми не хлопчики, містере Вілкінз.
— Я вас слухаю.
Лікар скуйовдив волосся.
— Мені тяжко говорити вам про це — зрозумійте мене, містере... Але ви повинні знати... Так от, бачите, в чім річ... — Лікар швидко заклацав пальцями. — Ви — типовий представник ворожого нам класу. З молоком матері ви всмоктали в себе зовсім інші, діаметрально протилежні нашим категорії й норми світосприймання... Мені тяжко це висловити... Пам’ятаєте, на літературній вечірці ви якось сказали товаришам, що ви з ними — люди інших планет. Ось де зарита собака, дорогий містере Вілкінз: люди інших планет! Побачивши на власні очі замість сподіваної руїни розквіт нашої країни, ви, як чесна людина, почали переживати надзвичайно складні і — я розумію вас, любий, — дуже болючі психічні зрушення. Ви заплямували брехню продажних писарчуків своєї країни і стали нашим другом. Але ж ви — людина іншої планети, містере Вілкінз! І тому ваша буржуазна психологія, з’єднавшись з нашим пролетарським світосприйманням, дала внаслідок хворобливу, протиприродну, чадну, гостро отруйну мішанину ідей, понять та ідеалів. Ви не знайшли в собі сили (а може, це взагалі вище людських сил) віджбурнути геть буржуазні категорії думання. І ця чадна мішанина ідей отруїла вас. Під тиском нашої радянської дійсности ваше старе буржуазне світорозуміння геть руйнувалося і під уламками своїми мало не поховало вас, містере Вілкінз.