Американець сильно потер очі.
— Наша небувала доба, містере Вілкінз, розмежувала всесвіт на два табори. Є два основні світосприймання нашої доби: пролетарське і буржуазне. Або-або! Середини нема. Посередині отруєння, загибель, смерть. Кардинальне питання про взаємодіяння двох основних світосприймань нашої епохи чекає на свою розробку від психіатрів, соціологів, письменників. На вашому прикладі ми спостерігаємо, до якої безглуздої страшної плутанини може дійти людина, що стала на межі двох протилежних, неспівмірних світосприймань.
— Так, я став на межі... — не знати, хто сказав це. Можливо, що прошелестів американець, а може, це тільки почулося лікареві.
— Ви кажете, що надумали допомогти нам...
— Так, я хотів допомогти.
— Я вірю. Але форма, містере Вілкінз! З ідеї вашого утильзаводу сміятиметься в нас перший-ліпший піонер. Ви читали Маркса, містере?
— Ні.
— Жаль. Інакше б ви розуміли, що шлях пролетаріату — не звиродніння буржуазії в публічних домах, а всесвітній Жовтень.
Містер Вілкінз підвів гарячим свинцем переповнену голову. Спитав, перетягаючи важкі камені слів через вибоїни й рівчаки:
— Отже, ви гадаєте... що здійснення мого плану... це ідея божевільного?
— Залишившись на межі двох світів, ви загинете. Або ви — наш, до останньої волосинки, або ви повертаєтесь до свого табору, і...
Американець підстрибнув і став.
— Я... не повернусь.
І зразу відчув, як у голові заклекотіло, загуло, щось зірвалось, упало й переповнило істоту зловісним гудінням. У доскональному й точному світі, що жив досі залізними, одвіку непорушними законами, схибив, захитався, заскреготів і зупинився найвищий центр. І відразу переплутались усі закони й норми, загубився верх і низ — усе застрибало, затанцювало в дикій, огидній, п’яній оргії. Так прокидається од віковічного сну потухлий вулкан: на поверхні ще спокійно, ще квітнуть сади й працюють на своїх виноградниках селяни, — а в глибині, в темних джерелах лунко гуляє тисячоголосий гул, і вже здригається ґрунт у передчутті загибелі, пожарищ, катастроф.
— Я не повернусь... — слова бринять ще спокійно, а в глибині вже гуляє тисячоголосий гул, і очі наливаються кров’ю. — Я не повернусь туди... Так, я людина з тієї планети... Але тут, на вашій планеті, я ковтнув свіжішого, насиченішого, життєдайнішого повітря. Я не повернусь, бо там, у себе, я захлинувся в рідкому, кволому, бідному на кисень повітрі! Я задихнусь!
Вілкінз заверещав по-звірячому злісно, люто й жалісно, як людина, якій несила більше триматися закляклими руками за кволий кущик над проваллям, бо задубіли руки — от-от розімкнуться конвульсійно занімілі зціплені пальці й полетить людина в безодню.
Прорвало корок, і гримнув вибух — линув огневий дощ.
— Не смійте говорити мені про поворот! Плювать мені на межі! Я не знаю ніяких меж! Я лечу в прірву! Я хочу видряпатись, хочу видряпатись, не повернусь, не повернусь!
Спочатку він вищав, потім моторошні звуки з його горлянки почали нагадувати гавкання й виття звіра. Він закрив рота й гарчав зловісно і з насолодою.
Потім лікар почув, як лящить матерія сорочки, що її роздирає на собі Джим Вілкінз.
18
Біля ґанку великого сірого шестиповерхового будинку на околиці міста стояв, здригаючись, автомобіль.
Навколо розляглася снігова пустеля, навколо — жодної ознаки живої істоти, крім самого автомобіля.
Автомобіль, за всіма ознаками, трохи нездужав: час од часу надсадно кашляв густим чорним димом — і тоді весь напружувався, задихався, тремтів, — машину трусила тяжка лихоманка. В легенях щось клекотіло, і раз у раз із карбюратора линув сухий давучий кашель. Для того, хто вміє чути й розуміти мову машин, було ясно: автомобіль серйозно застудився, скаржився на хворобу. Та це зрозуміло і без скарг: досить було покласти руку йому на груди, щоб відчути підвищення температури.
Автомобіль почував себе дуже слабим, та професійна гідність не дозволяла йому застрайкувати й кинути роботу на половині шляху. Треба було допхатися до гаража, тоді вже злягти.