Ви ще не знаєте, яке в автомобілів почуття гідности й самоповаги. Радянський автомобіль «намі» народився серед бруду й злиднів початку відбудовчого періоду; на тіло йому пішли матеріали, що були в той час під рукою; триби його ревуть, бо приймали його від матері-фабрики доморослі повитухи і жив «намі» довгий час безпритульний... «Форд» викохується в колисці найсуворішої, найдосконалішої в світі системи — куди ж «намі» тягатися з «фордом»? А подивіться, як вони біжать поруч: на жоден крок не хоче відстати від стрункого, мускулястого, певного своєї могутности «форда» пошарпаний деркотливий «намі». Згодом, у гаражі тяжко похилиться задиханий «намі», вхопиться за серце-магнето, широко вилупить очі-ліхтарі (груди йому гарячі, у машини жар), паруватиме тяжко. А на змаганні — груди в груди, колесо в колесо, хіба що впаде, хіба що звалиться від температури, бо не має «намі» навіть водяного охолодження: охолоджується повітрям, як пацани-мотоцикли. Не здасть «намі»: гідність-бо автомобіля — запорука його перемоги над «вівсяним двигуном» — конем.
Тим-то, хоч і кашляв, задихаючись, цупкий «намі», та завмерти не смів: стояв, здригаючись, біля ґанку, терпляче чекав на хазяїна.
Нікого не було навколо — здавалося, покинули напризволяще хворого, кахикаючого, старого «намі».
З-за рогу прокралась до автомобіля сіра постать у пухнастій шапці з навушниками. Повела очима праворуч, озирнулась ліворуч: тиша й пустеля. Тоді похапливо відчинила людина дверці авто, правою ногою натиснула на акселератор. «Намі» вороже загарчав, загрозливо затремтів. «Намі» відчуває: біля стерна — чужа людина. Не хазяйська рука, та дужа, досвідчена, владна: спробуй не підкоритись — загнуздає — ніяк дихнути. «Намі» заревів, смикнувся й подався вперед.
Кректав, дзвонив, кувікав на поганому брукові, та не слухатися не смів: певна й владна рука тисне стерно.
***
Стук у двері.
— Ввійдіть.
Надія сиділа перед люстром, спиною до дверей. Зиркнула в люстро: хто? — зірвалася з крісла, швидко повернулась обличчям до відвідувача — і стала нерухомо, обпершися ззаду руками на столик — туго накручена могутня пружина.
Містер Вілкінз підвів руку, хотів, очевидячки, стягти з голови пухнасту шапку, та так і зупинив руку на півдорозі: забув, мабуть, як це робиться, а може, думка стрибнула вже далеко від шапки, кімнати, від вулиць, міста — ген-ген у далечінь просторів і часів. І рука якось незручно й незграбно лишилася висіти в повітрі, а очі вп’ялися в Надію і дивилися майже лагідно: великий спокій є грань великої радости й великої нудьги.
— Навіщо ви тут?
У голосі Надійчиному бринить срібло сліз, і криця гніву, і мідь обурення, і тонка сталь давучого болю — дорогоцінний сплав коштовних дзвонів.
— Чого ви прийшли?
Тільки не дзвонить на весь голос великий дзвін. Може, й не буде ще пожежі, може, ця кривава заграва — тільки мана, — навіщо ж бовкати у великий дзвін, навіщо полохати людей? Хай спить трудящий люд, а дзвонар тут, на варті: ніжно гладить, пестить круті стегна дзвона — і бринить дзвін сполоханим шурхотінням, тривожним шелестом, мідяним, ледве чутним шепотом:
— Я вас не запрошувала до себе, містере Вілкінз. Навіщо ви прийшли?
— Я зараз скажу.
— Я маю вільні п’ять хвилин.
— Добре. Я швидко... я одну хвилину... Річ, бачите, в тім, що... — Думки випурхнули й розлетілися врозтіч, дзвінко ляпаючи крилами, мов зграя птахів з розбитої клітки. — Одним словом... мене спіткала жахлива катастрофа... — Метушиться людина, ловить чорних птахів — ось ухопила одного за хвіст, кричить у розпачі чорний птах, креслять повітря вирвані пера. — Нечувана катастрофа... Отут, в оцій голові... — він люто стукає себе по лобі зігнутим пальцем, — в оцій голові, на скаженому свистючому бігу зіткнулися дві планети, два світи... Смертоносний вибух, космічна катастрофа... Свистить вогненне каміння, прахом і порохом трощиться колись слухняний розум... Голова моя повна розтопленого олива, і волосся моє сивіє... Жодної чорної волосинки... жодної волосинки, міс Надіє!..
— Не треба вдаватись у розпач. Ви — мужчина.
— Ах, ви ж! Нерозумна дівчинко! — Гримасою болю й усміху перекривлене гостре обличчя. — Що таке всі ваші маленькі норми й розуміння поруч з тим, що трапилось? У самих основах своїх хитається старий світ! Крахнули й переплутались усі норми й закони, немає ні верху, ні низу, немає «можна» й «не можна», в пащах велетенських гармат мостять гнізда свої горобці, а троянди парують смертоносними газами... Ось я іду вулицею, де обабіч — тридцятиповерхові хмаросяги, де правий бік — моя країна, а лівий — ваша соціалістична батьківщина. І це вже не хмаросяги, ні! Це велетенські, нечуваної сили електромагніти. Хтось увімкнув струм, і електромагніти почали діяти ... Вони тягнуть мене кожен у свій бік... Вони рвуть, деруть на шматки моє тіло, мій мозок, серце, нерви! Надіє! Надіє!..