Велетенські океанські пароплави везуть моїх ідолів разом з моїми комерційними агентами до всіх тропічних країн, де ще живуть бідні некультурні дикуни.
Дикуни благословляють моє ім’я, падають ниць перед богами і в обмін на ідолів несуть на мої пароплави всякі витребеньки: золоті самородки, слонову кість, самоцвітне каміння...
Трохи згодом, коли весь чорношкірий світ молиться моїм ідолам і збут помітно зменшується, я оповіщаю про це брата.
Том негайно відряджає до тропічних країн кілька партій місіонерів власної школи. Місіонери за чотириста доларів на місяць несуть до дикунів світ істинної християнської віри і, щоб довести безсилля ідолів, влучно відбивають їм голови й скидають з підніжжя.
Некультурні дикуни ображаються, кричать, кличуть жерців — і місіонери дістають кілька стріл у м’які частини тіла.
За десять хвилин увесь світ облітає тривожне радіо: «Повстання дикунів на островах Реджі-Педжі. Життя наших громадян у небезпеці. SOS! Рятуйте наші душі!»
Весь світ знає, як турбується наш уряд за своїх громадян. Пів десятка дредноутів з аеропланами приводять дикунів до переконання, що місіонерські м’які частини користуються в колоніальних країнах правом цілковитої екстериторіальности.
Правда, тут трапляються й маленькі незручності нашої професії. Руйнуючи поганських богів, солдати заразом, про всякий випадок, знищують між іншим і частину дикунів.
Коли мене сповіщають про це, я згадую покійного батька, і серце моє обливається кров’ю за нещасних дикунів.
— Вони потребують утіхи в релігії, — думаю я, — а богів їхніх геть знищено. Що робити? Як допомогти нещасним?
Я кличу свого управителя — і другого дня океанський пароплав, навантажений новою партією ідолів та агентів, відпливає до берегів дикунської країни.
А Том тимчасом готує свіжу партію місіонерів.
3
Містер Джим Вілкінз сперся на лікоть.
— Ну... Що ви скажете?
— Що я скажу? Що ви зовсім не американець — от що я скажу.
— Тобто як?
— Дуже просто. Маючи власних ідолів та місіонерів, ви не могли додуматись до того, щоб одкрити також і власний завод дикунів на кшталт кінського. Так-так! Ще десяток років — і ваші солдати переб’ють усіх дикунів. Що ви тоді робитимете, га?
— Любчику, та ви ж стопроцентний американець!
— Надто багато чести, містере. Я лише скромний український літератор... І я кажу: вам треба організувати власний завод дикунів...
— Чудесно!!
— ... і власний рушничний та гарматний заводи...
— Геніально!
— ... і чекати того часу, коли дикуни захоплять ваші рушниці та гармати, і повернуть їх пащами до вас, і виженуть зі своїх країн усіх мерзотників та негідників...
Він розкрив рота, довго мовчки дивився на мене, потім плюнув і одвернувся.
Одвернувсь і я.
Сонце ще міцніше почало пестити мене своїм пекучим промінням.
Мені здалося, що я поволі розтоплююсь у сліпучому сяйві.
***
... Коли повіяв свіжий вітрець, я підвів голову. Містера Вілкінза вже не було коло мене. Біля моїх ніг солодко хлюпотіло море.
Хто він, містер Вілкінз? Коли я бачив його? І чи бачив узагалі? Не знаю сам.
Може, все це тільки приснилося мені під гарячими ласками південного сонця.
4
Минало літо.
Рожеві сутінки переповнили повітря, палубу, пароплав, далекий берег прозорим кришталевим покоєм.
На палубі сиділо троє: маленький чорний, як жук, репортер провінціальної газети; відомий український артист з енергійним чуттєвим обличчям; і третій — самовпевнений огрядний мовчазний чоловік у великих чорних окулярах.
Серед широкої урочистої тиші їх розмову було чути на весь пароплав.
Ті двоє спокійно пхакали цигарками, а нервовий репортер танцював на місці й кричав:
— Не перечте, будь ласка! — Ніхто й не думав з ним сперечатися. — Не перечте! Не говоріть дурниць! — Ніхто нічого й не говорив. — Дайте мені скінчити! Я ще не скінчив... Так от: хай вони приїхали б та подивились, якими велетенськими кроками ми посуваємо вперед свою культуру. На могутнім червонім паровозі революції, здіймаючи навкруги грім і бурю, переможно прямуємо ми в царство соціалізму, в царство червон...
— Він має рацію, — спокійно перебив артист. — Коли б трохи менше галасу й крику, він був би цілком правий. Але, знаєте, професія накладає своє тавро: він журналіст. Ви чули про театр «Березіль»?
— О-о! — вхопив собі слово репортер. — О-о-о! Це наша гордість, наше світло, наше тепло, втіха й надія!
— Коли б не так пишно, — сказав артист, — він мав би рацію.