Він незграбно повалив громаддя свого тіла у фотель, а вона стала поруч і машинально пестила, переливала між тонких пальців струмки його сизого волосся.
— Як ви потрапили сюди?
— Я вкрав авто.
— Вас випустили з лікарні?
— Ні.
— Ви втекли?
— Так.
Вона докірливо хитає головою.
— А далі?
Він підводить велику голову, дивиться на Надію, дивиться — не бачить.
— Що ж далі, містере Вілкінз?
Дивиться — не бачить, хрипить:
— Видужати...
— О, так!
— Але не сам.
— Тобто?
— Сам я не видужаю. Ви повинні також поїхати зі мною.
— Куди?
— Я ще не знаю сам. Але тільки з вами.
— Ви говорите, як дитина.
— Брехня! — Спалахнули гнівом очі. — Я говорю, як мужчина. — Він пильно подивився їй в лице. — Я дуже вас кохав, міс Надіє... В той час, коли я був паном на цій землі, я прийняв вашу відмову, я зрікся найбільшого й найболючішого почуття, що перетяло мої дні. Але тепер... — Він розвів руки. — Тепер я один у цілому світі... Ніхто мене не розуміє... Я невимовно страждаю, слово чести... Чекайте, я зараз кінчаю... Бачите, в чім річ... Ваша артистична робота — це страшна, огидна довголітня помилка. Ви губите себе. Вам треба — на фабрику, на завод, у копальню, у промисловість... Командири й солдати промисловости — ось єдині справжні люди вашої батьківщини. Ви повинні покинути брехливу мішуру сцени. Сьогодні ж, зараз же, в цю ж хвилину! Кидайте все, паліть мости, одягайтесь, ми зараз їдемо. Яка світла робота, яка творчість перед нами!
Він бігав по кімнаті, розмахував руками, чіплявся ногами за килим, спотикався.
— Ревуть труби, гудуть заводи, ритмічно метушаться заклопотані люди... Дим, дзвін, тріск — чи не чуєте ви, як в самих основах своїх перебудовується земля? Туди-туди! — робити, тягати каміння, наказувати машинам, керувати людьми!.. — По-дитячому здивовано: — Чого ж ви стоїте? Одягайтесь, товаришко.
— Чекайте, містере Вілкінз. — Надійчин голос — залізо скрегоче об залізо. — Дякую за честь, що ви мені зробили. Але я нікуди не поїду, я нікуди не поїду, чуєте ви? Так що нема чого про це думати. Прощайте.
Він слухає й не розуміє.
— Ви поїдете.
Голос її рипить роздратуванням:
— Куди?!
— Я їду на Донбас.
— Що ви там робитимете?
— Я працюватиму простим шахтарем. Мене ніхто там не знає. Я хочу зростися з ними.
— А навіщо авто?
— Я не можу виїжджати з головного вокзалу. Мене пізнають. Я сяду в поїзд на найближчому полустанку.
Вона дивиться на нього по-матерньому лагідно, ласкаво.
— Неоригінально вигадано, містере Вілкінз. Наші власні рідкобороді інтелігенти дореволюційної й нової формації, наплутавши й нашкодивши, також ходили на прощу «в народ» і на заводи. Згодом виявлялося, що це для них — звичайна екзотика. Для плутальників це безнадійні ліки, містере Вілкінз.
— А ви?
— Я — українка, містере. Мій батько — робітник.
— Для вас усе ясно?
— Для мене все ясно.
— Що ж робити мені?
— Що робите.
— Де шукати шляху?
— Де шукаєте.
— Ви не підете зі мною?
— Я не піду з вами.
— Тоді я заберу вас силоміць.
— Ви не посмієте.
— Я це зроблю!
— Залиште цю комедію.
Він повільно підвівся, тьмяно блиснув крицевими очима і встромив зір у Надійчине перенісся.
— Слухайте мене... — гримить Вілкінз тихо, спокійно, але з такою надлюдською силою, що не можна не підкоритись. — Слухайте мене і спробуйте розуміти: ви поїдете, поїдете, по-ї-де-те! Ось ви вже шукаєте очима пальто й капелюх... Ось ви вже хочете вдягатись, тільки забули, як це робиться. Ось ви вже прохаєте мене допомогти вам, прохаєте підтримати вас, бо...
Він повагом наближається до неї та обережно бере за талію.
І від ледве чутного дотику вона пересмикується — і раптом рвучко відстрибує в куток, брязкотом розбитого скла дзвенить:
— Одійдіть!! Ви божевільний!
Тваринний жах перетяв риси бажаного обличчя.
Вілкінз — хрипом:
— Так. Я божевільний.
І повільно крадеться до неї.
Вона сильно хапає стілець — р-раз!! — об підлогу. Зігнувся й осів розтрощений стілець. І разом з ним, наче потворно наслідуючи його позу мерця, безсило зігнувся, осів Джим Вілкінз.
Десь далеко-далеко, не знати, на якому поверсі, глухо воркоче піаніно й бринить тричі притамований голос: