Я по-ки-да-аю
Рідний кра-а-ай...
О, краю мій,
Про-щай,
Про-щай!..
19
Ти вже знудився з чекання, старий, хворий, застуджений «намі»?
Не турбуйся: застогнали десь од шаленого удару двері.
Засвіти свої ліхтарі, «намі», і прийми в свої обійми сивого й хворого діда, що скоцюрбленим задиханим шматком котиться вниз по східцях.
Ось він вилетів у двір, точиться дзиґою, загубив, мабуть, напрям. Та ні: краючи простір, мчить велетенськими стрибками до автомобіля.
Пробує пустити мотор.
Зимно «намі»: тяжко завести мотор, бо прохололи й змерзли циліндри і бензинова суміш осідає на стінках циліндрів холодними мертвими крапельками. Та Вілкінз крутить з такою скаженою настирливістю, що оглушливо кахикнув «намі», буркнув, стрельнув і затріскотів розкотистим пахкотінням.
Вілкінз хапає стерно, додає газу: реве мотором «намі».
— Стійте!
— Хто тут?
— Ані руш!
— Це ви, міс Надіє?
— Це я, містере Вілкінз.
— Що вам треба, Надіє?
— Що ви вигадали, Вілкінз?
— Я їду.
— Куди?
— Туди. На Донбас.
— Це безумство.
— Я безумний.
— Ім’ям людяности забороняю вам рушати зараз. Ви ледве тримаєте стерно. Ви хворий і роздягнений. Ви розіб’єтесь зі своєю машиною на першому завороті. Наказую вам залишити машину.
Надія вимагає владно й рішуче. Вона віддирає його сині зціплені пальці від кермового колеса.
— А-а-а!.. — кричить Вілкінз у великому гніві людини, якій увірвався терпець. — А-а-а!.. — Вигинається схудлим гнучким тілом, додає газу й різко вмикає сполучення.
«Намі» рвучко схоплюється з місця і, набираючи хуткости, мчить уперед, шматує, роздирає на клапті тяжку вбирущу темряву.
Сніг.
«Намі» шалено реве трибами, несамовито верещить сиреною, на заворотах не зменшує швидкости, і від того задні колеса його заносить на перехрестях далеко вбік: злякано шарахаються по кутках рідкі перехожі, злісно дивляться вслід, довго стоять і хитають головами.
Сніг.
Десь безнадійно зацвірчав у свисток безпорадний міліціонер.
Дарма: «намі» вже видерся з міської смуги, виє моторошно зацькованим вовком у полі, змагається з гризучим вітром. Попереду темрява — хоч стрель ув око. «Намі» намагається очима ліхтарів роздерти дебелу чорну ковдру ночі — несила: сліпнуть очі, запорошені хмарами зустрічних сніжинок.
Сніг.
«Намі» не звик бігти з такою скаженою давучою хуткістю: от-от одлетять колеса, розпадеться машина, а коли й витримає, то навіки лишиться «намі» калікою, — зажене сталевого жеребця скажений шофер. Та хіба можна думати про опір, коли загнуздали стерно залізні руки, стиснула машину педалями-ост-рогами безумна воля безумної людини.
Сніг.
Сіра смуга шляху невпинно лине назустріч, кидається під автомобіль, блискавично пожирають її свистючі колеса.
Телеграфний стовп не встигне виринути з тьми, як уже, кивнувши, щезає позаду: раз-раз! раз-раз! — це миготять, зникаючи, примари телеграфних стовпів.
Сніг.
Летить «намі» — мов птах, мов електрострумінь, мов світло, мов думка. Усім металевим тілом своїм висить у хуткості, в повітрі, колесами ледве торкається шляху. Стогне й скрикує ресорами на вибоїнах, підкидає вгору над собою знавіснілих пасажирів, мов хоче скинути з себе проклятих верхівців, — гуде, реве, верещить, брязкотить, ридає, виє машина.
Сніг.
Летить «намі» у безвість.
Сніг.
Причаїлася, затаївши подих, Надія. Закляклими пальцями намагається вгорнутись у шарф — дарма: регоче, захлинаючись, рве, видирає з рук матерію збожеволілий вітер. Жалить, кусає в обличчя, в голову, в груди, в очі, повні сліз.
Надія зиркає на Вілкінза: болем і жахом стиснуті вуста, провалля замість щік, хижо загострений ніс; рве вітер пасма сивого волосся, а очі — сталеве безумство — вп’ялися, вкипіли, в’їлися в шлях.
Зойкнув вітер, болюче ляпнув задубілою льодовою долонею Надію в обличчя, рвонув шарф, здер — зник шарф позаду в темряві.
Смертельний холод пересмикнув заклякле тіло.
— Вілкінз.
Мовчання.
— Вілкінз, прокиньтесь!
Ані руху.
— Вілкінз, я вам наказую!!
Сніг.
Вітер.
Рев мотора.
— З вами говорить жінка, Вілкінз. Ви не смієте мовчати! Мовчить.
Тоді Надія відразу здирає з себе одубіння, хапає Вілкінза за зледенілі пальці, намагається вирвати з рук стерно. Не піддаються дерев’яні пальці. Надія смикає, торгає великі сталеві руки. Вогненний біль опік пальці: Надія зламала ніготь. Надія тремтить, пробує підвестись — і невміло, невлучно, по-жіночому молотить, гатить кулаками Вілкінза по плечах, по спині, по руках, по обличчі. Скрегоче зубами, до крови кусає губи — і б’є-б’є-б’є. Шипить, шкварчить, сичить — швидко, злісно, злорадно, гостро, болюче, мов з маху стьобає лозиною по обличчі: