Чоловік у чорних окулярах, що до цього часу мовчав, повільно запалив нову сигару і смачно затягнувся.
— Я бачив цей театр, — поважно вимовив він. — Я був задоволений. Серйозні мистецькі досягнення. Тільки я вам скажу, і ви, будь ласка, не ображайтеся... Вам, поступовим українцям, бракує ділової практичности.
— Що-о?
— Так-так! Ви називаєте себе матеріалістами, марксистами і ще там якось... і в той же час ви ідеалісти.
— Вибачте, будь ласка, але...
— Чекайте. Візьмімо, наприклад, ваші театри...
— Кожна постановка — нове слово мистецтва! — гукнув екзальтований репортер.
— Припустімо. Але як ви використовуєте свої досягнення? Я кажу про матеріальний бік справи. Постановки високої мистецької цінности, що у нас пів року йшли б з нечуваним тріумфом, у вас майже не викликають відгуку широких кіл суспільства.
— Ну, знаєте, — нахмурився артист, — ми поволі наближаємо театр до глядача, ми вживаємо заходів, щоб...
— А, залиште! Зразок ділової безпорадности та наївности — от що є оті ваші заходи. Та якби ми мали такий театр, ми за пів року озолотилися б! Трест озолотився б, я озолотився б, артисти озолотилися б, репортери озолотилися б!
— Ви жартуєте?
— До біса жарти! Я вам кажу!
Репортер соромливо глянув на свої обшарпані штани і з відтінком в’їдливости сказав:
— А дозвольте вас запитати: яким же способом ви озолотилися б?
Чоловік в окулярах ласкаво посміхнувся:
— Як?..
Він видержав паузу, саркастично кахикнув і врочисто гримнув:
— Р-р-реклама!! Розумієте? Культура реклами! Я весь тремчу від досади, коли бачу вашу дитячу рекламу. З ваших наївних афіш сміються коні й автомобілі. Ви хочете знати, як зробив би я? Будь ласка. Припустімо, що на певний день ви призначили відкриття сезону. Йде прем’єра, бойовик, шедевр вашого найкращого драматурга. Величезні плакати, світові сигнали, щоденні повідомлення в газетах: «Художнє оформлення — стільки-то тисяч! Туалет прем’єрші — стільки-то! Справжні діаманти! Триста репетицій!..» Заздалегідь сила хвалебних рецензій найпопулярніших, найнезалежніших критиків (це коштуватиме вам зовсім недорого; помічено, що популярність і горда незалежність критика просто пропорційні його згодливости). Попередній продаж квитків. Аншлаг! Стіни театру тремтять від незлічимого натовпу. Сім годин вечора. Вісім. Дев’ять. Публіка реве, гримить, гукає, загрожує розруйнувати театр. І от — на сцену виходить «трохи блідий від хвилювання» режисер.
Чоловік в окулярах схопився з крісла, вклонився й голосно загуркотів:
— «Шановне громадянство! Тяжке лихо спіткало наш театр. Несподівано таємниче зникла наша героїня. Пів години тому до її убиральні зайшла якась невідома особа в чорній машкарі. Між цією особою і артисткою сталась якась боротьба — і прем’єршу вкрадено. Зараз ми маємо відомості, що таємнича особа є індуський принц, який безнадійно закохався в артистку три роки тому, під час її мандрівки по Індії. Тепер вони летять аеропланом у напрямку індуського кордону, але навздогін їм послано три аероплани, і...»
Ну, і так далі: «Вистава не відбудеться. Хто бажає, може одержати гроші в касі».
Збитки? Ах, ідеалісти! Та загляньте ж хоч трохи вперед! Ви ж самі прегарно розумієте, що героїня в цей час спокійно сидить дома, п’є каву і розглядає рожеві нігтики. Другого дня в газетах портрети, інтерв’ю, біографії... Героїню відбили, її легко поранено. Виявилось, що індійський принц зовсім не принц, а навпаки — небіж мексиканського президента. Старий морський вовк... По всьому світові шукає сомалійку, від якої колись у Бомбеї мав дітей... Переплутав нашу героїню зі своєю екзотичною коханкою... Завтра — вистава. В ложі — експринц... Портрети, інтерв’ю, біографії... Ви мене розумієте? Десять, двадцять, сто рядових вистав! Культура реклами, шановне громадянство! Культура реклами, що є тільки невеличкою ділянкою загальної культури сучасних високоцивілізованих народів.
Або ж: «Вистава не відбудеться!» — «Чому?!» — «Герой, тікаючи на авто від поклонниць, заплутався кінчиком кашне в колесі — і...» Сенсація! Помста зганьбленої жінки! Замах з обміркованим наміром! Портрети, інтерв’ю, біографії! Півтораста вистав день у день! Га? Зрозуміло, що я навів тут найелементарніші, так би мовити, академічні і, треба визнати, досить-таки заяложені приклади. Але який тут простір для творчої, безупинної, винахідливої думки! Га? Ви, звичайно, пам’ятаєте, як Макс Ліндер[2] тричі вішався, стрілявся, труївся — і стільки ж разів воскресав? Ви, мабуть, не забули, як Мері Пікфорд[3] хронічно потрапляє під автомобіль або горить на пожежі перед кожною визначною прем’єрою? Замало, мої вельмишановні, утворити мистецьку річ — треба допомогти їй вийти в люди, бо інакше вона зав’яне, як нарцис. Мистецтво — штука ніжна, тендітна, вередлива і потребує, як той казав, золотого поливання. Сонце — раз! Вода — два! Мистецький — раз! — і комерційний хист — два! Без цих двох чинників вам не виховати навіть поганенької художньої рослини!
3
Мері Пікфорд (1892-1979) — американська актриса театру та кіно, одна із найяскравіших зірок німого кіно.