Репортер метушився, шукаючи слова.
6
Я чимраз уважніше й пильніше вдивлявся в обличчя людини в окулярах.
Думка моя з болючим напруженням працювала, з неймовірною швидкістю перегортаючи сторінки мого життя... і я, нарешті, схопився, витираючи холодний піт з лоба.
— Я знаю, хто ви! — заверещав репортер. — Ви...
— Чекайте! — перебив я. — Я пізнав його. Знаєте, хто це?
Раптова тиша злизала всі звуки. Чутно було, як шумує вода за кормою, важко дихає репортер та десь зблизька нервово хрустять чиїсь пальці.
— Це містер Джим Вілкінз, фабрикант богів.
Американець, не кваплячись, поважно підвівся, і очі йому загорілися щирим задоволенням.
— Дуже радий, — чемно вклонився він. — Я також вас пізнав. Ми з вами випадково зустрілися на початку літа на пляжі, і я вам оповів про мою фабрику богів... А згодом я з великою приємністю читав ваше оповідання про мене[6]. Гадаю, що ви також читали, панове? Прегарно. Ви так влучно підкреслили гуманний вплив нашої культури на колоніальні нації! Недурно ж по всіх закутках земної кулі зоряний прапор викликає таку пошану!
Репортер підстрибнув.
— Знаємо, через що! Знаємо! Броненосці біля Суецу! Наддредноути в Шанхаї! Панцерники навколо всього Чорного суходолу![7]
Містер Вілкінз задоволено й трохи соромливо, як молода дівчина, замахав руками:
— Ну що ви, що ви! Ви говорите нам компліменти! Ви забули про Англію: вона має також непоганий флот. Правда, ми маємо намір випередити її. Ми, комерсанти, в міру наших сил піклуємося про посилення озброєння нашої батьківщини для піднесення її престижу й сили, ну, а також для одержання військових замовлень. Приємне так рідко сполучається з корисним.
— Знаємо! Пошана перед пащами ваших гармат! А от нас поважають і без панцерників та аеропланів! Ми бідні, обшарпані, некультурні, а нас поважають! Чому? Ви хочете знати чому? Так подивіться, будьте ласкавенькі, он туди.
Він показав на кормовий прапор і замахав руками, мов крилами вітряк:
— Ми досі спимо по п’ять чоловік в одній кімнаті, лаємось, як звірі, смокчемо самогон, сякаємося за допомогою пальців... — Він наочно показав, як це робиться, при чому актор боязко відсунувся. — Зате ми розуміємо культуру не так, як ви, золоті торби, культурні дикуни, лицарі долара та отруйного газу! Ми розуміємо її, як личить молодій могутній нації, що сама сотні років стогнала в кайданах і тепер несе відродження всесвітові. Ми... ми...
— Не треба даремно витрачати порох, — сказав раптом практичний артист. — За такі прекрасні слова ви можете одержати непоганий гонорар у першій-ліпшій редакції.
— Пустіть мене! — несамовито сіпонувся репортер. — Що це таке, справді?! Я переконаю його!
— Кого?
Репортер озирнувся навкруги і закам’янів нерухомо: крісло чоловіка в окулярах було порожнє. Прозора темрява вкутала все навкруги бразолійним[8] серпанком. Пароплав стояв біля приплаву скрізь метушилися люди.
— Він утік?
— Навряд. Йому тут уставати. Просив переказати вам, що він починає розчаровуватись у нашій нації.
— Хто він такий?
— Фабрикант богів, — попередив я артиста. — Він виробляє поганських ідолів, продає їх колоніальним дикунам, а потім посилає власних місіонерів, щоб вони, проповідуючи християнство, знищували тих ідолів для полегшення продажу нової партії богів. Надзвичайно таємнича і романтична людина. Я зустрічаю його вдруге. Коли треба, він зникає, як Мефістофель на провінціальній сцені. Мені хотілося поближче з ним познайомитись.
— Чекайте, чекайте! — перебив мене артист. — Фабрикант богів, ви кажете ? Фабрикант богів ? Я згадав. Ну, звичайно! Надія Токаренко, артистка нашого театру, розповідала мені про нього. Вона зустрічала його в Кисловодську. Соціаліст. Грандіозна ідея організації під Москвою велетенського, за останнім словом техніки, публічного дому з метою прискорення звиродніння непїї[9]. Щось неймовірне: приїхав домагатись концесії на цей дім.
— Та що ви?!
— Серйозно.
— Та це ж — геніальне... глупство!
— Атож.
— Чому ж ви раніше мені не сказали? Я б розпитав. Це ж трапляється раз на життя.
— Я не знав, хто він. А ви знаєте Надію Токаренкову?
— Ну, ще б пак!
— Напишіть.
— Неодмінно. Сьогодні ж. Зараз же.
6
Мається на увазі оповідання Леоніда Чернова «Фабрика богів», надруковане 1927 року в харківському журналі «Всесвіт», № 29, а також 1929 року в авторських збірках «Сонце під веслами» та «Чудаки прикрашають світ». (Обидві книжки видані у Харкові видавництвом «ДВУ»).
9
Непія — зневажлива назва НЕП — Нової економічної політики, котру більшовики провадили у двадцяті роки. Метою НЕП було відродження економіки, зруйнованої громадянською війною, методом повернення капіталістичних методів господарства. Революційно налаштовані громадяни негативно ставилися до так званих непманів, тобто дрібних капіталістів.