І поготів упадало в очі, що тут не було Надії Токаренкової. Ще тиждень тому вона переказувала телефоном:
— Я принципово відмовляюсь від участи у вечірці, що має характер розваги. Це несерйозно. Корисніше прочитати том Фройда або першу частину єгиптології д-ра Вольфсона.
Умовити її не могли, і розважили серце тим, що нишком вилаялись: ханжа!
8
Три дні тому, по обіді, в Надійчиній кімнаті безцеремонно затріскотів телефон:
— З вами говорить представник такої-то організації.
— Дуже приємно.
— В понеділок у нас концерт.
— Чим можу бути корисна?
— Дозвольте надрукувати в афіші ваше ім’я.
— Моє ім’я без мене самої — мана.
— Услід за вашим ім’ям на естраді з’явитесь ви самі.
— Це неможливо.
— Чому?
— За законами фізики — і я не є виняток з цього закону — людина не може одночасно перебувати в кількох місцях.
— А ви в цей час перебуватимете...
— ... Вдома.
— А не на нашій естраді?
— Ні.
— Чому?
— На естраді не можна працювати над новою роллю.
— Над нею ви можете працювати другого дня.
— Ні.
— Чому?
— Понеділок. Єдиний вільний день. Мушу зосередитись. Пробачте.
Але голос наполягав рішуче й непримиренно. Надійчині аргументи розбивались об його незламність, мов хвиля об скелю. Рівно о восьмій вечора, хвилина в хвилину, він обіцяв прислати автомобіль — і Надія погодилась.
Довго потім метушилася рвучким пружним кроком по кімнаті, знизувала лівим плечем, лаяла себе за м’якотілість.
Та було пізно.
9
Рівно о восьмій вечора перед брамою заблимав сліпучими очима, заскавучав сиреною блискучий, чепурний — кава з молоком — «форд».
Його мотор працював на місці майже нечутно: ледве воркотав — таємниче, стримано, по-дружньому, — наче розповідав шоферові лукавий секрет. Воркував легко, недбало, природно: так сміється красуня флорентійка, весела пролетарка, в жилах якої вигадливо змішалась кров лепких лангобардів — і Борджіа, брудних маврів — і Корсіні[13].
«Б’юїк» і «сітроен» — родовиті французькі аристократи. Вони повні можновладної пихи: навіть шепотіти моторами — це моветон. По їхніх металевих жилах тече чиста блакитна холодна бензинова кров, і ходити вони люблять тільки асфальтовими та гудронованими шляхами. Потрапивши на рівчаки та грудки радянських шляхів, вони гублять етикет і пишновеличну гідність: стрибають і ламають породисті ноги, і нарешті, остаточно виснажившись, відмовляються працювати, як блискучий зверху і гнилий зсередини вельможа на примусовій праці в концентраційному таборі.
«Форд» — механічна дитина капіталіста Форда — нащадний почесний пролетар. Він однаково легко й весело поводить себе і на чудесному асфальті, і на тяжких вибоїнах первісних шляхів. Його нічим не здивуєш. Він звик до всякої праці, до всякої обстанови. Ось він у білосніжному комірці — чепурний та охайний — мчить першотравневими вулицями, уквітчавши груди пекучими червоними прапорцями; ось він — серед бруду, диму й пороху — пахкотить на чорній роботі великого будівництва. У «форда» здорове серце — магнето, міцні легені — карбюратор і жигльор, прекрасний шлунок — циліндри, добрячі ноги — колеса, гострі очі — ліхтарі, галаслива горлянка — сирена. «Форд» народжується легко й швидко, живе радісно й довго, помирає бадьоро й безболісно. У нього позаду прадіди й батьки — робітники, загартовані в поколіннях тяжкою працею, природним добором: гине кволий, перемагає дужий. Він воркоче сміхотливо, а за сміхотливістю — віра в силу: пролетаріат переможе світ.
«Форд» уважно облапав промінням ліхтарів браму й покликав ще раз.
Надія впурхнула в хутро, накинула шарф. Крізь сніг і хуртовину фосфоричною плямою дивився на неї місяць. «Форд» шанобливо й уклінно розчинив і пристукнув за нею дверці, радо загуркотів мотором і м’яко рушив у ніч.
«Форд» віз Надію блискавично, з безмежною обережною ніжністю, як везуть дорогоцінне вино в коштовному кришталевому посуді: не розбить би, не розхлюпать... Він пестив і гойдав жінку на затишних подушках, гнучкі ресори свої напружував до болю, і шалена хуткість сталевого коня спиняла Надійчин подих. Сиреною гукав на роззяв владно й незадоволено:
— З дороги, ґаво! Хіба не бачиш, кого несу в обіймах?!
Під тепле, дружнє, лукаве муркотіння мотора Надія закрила очі. І коли за десять хвилин глянула у віконце, побачила: білою ковдрою мчав назустріч тьмяний шлях, кавчала віхола, барабанили у віконце сухі сніжинки, миготіли телеграфні стовпи, пухнастими руками стукали в дверці ялини, а машина вихоплювала з білої каламутної темряви два кругляки й шалено перетинала вихрясті хвости оскаженілому драконові — хуртовині.
13
Лепкий — тут: беручкий, охочий. Лангобарди — давньогерманське плем'я, що в період великого переселення народів вторглося в Італію і створило там Лангобардське королівство. Борджіа – іспано-італійський дворянський рід з Валенсії. Його ім'я стало синонімом розбещеності та віроломства. Корсіні – знатний флорентійський рід, відомий з XIII сторіччя.