Надія спробувала встати, але рівчак м’яко посадив її на шкіряну подушку. Тоді дівчина спустила скло до кабіни шофера, сухо і владно відрубала:
— Зупиніть машину.
Мовчання. Співає мотор. У вікні тріпочуть і об скло розбиваються на смерть крихкі сніжинки.
— Зупиніть машину. Куди ви мене везете?
Реве віхола, і пухнастими лапами ледве встигають махнути летючі ялини.
Шофер не обертається. Він прикипів до сидіння, уп’явся поглядом у крутючу даль. Ліва нога — нерухомо — над педаллю сполучення, друга тисне акселератор, піддає моторові палива; а «фордові» що? «Форд» радий незвичайній пригоді, «фордові» втішно погратися з хуртовиною.
— Я востаннє наказую: зупиніть мотор. Інакше я вистрибну з машини.
Шофер на мить — коротку, мов морг очей — обертається. Надія налапує ручку дверей. В ту ж мить шофер відпускає акселератор, натискує на педаль конусного сполучення і одночасно різко давить на гальмо. «Форд» стогне від несподіванки: о-ой!.. — і слухняно кам’яніє на місці.
Віхола гуде й регоче, жбурляє жменями сніг, дрібним дробом барабанять сніжинки.
Надія:
— Я вам наказую повернути машину і їхати до міста. Хто ви такий?
Шофер перекидає триб[14] на вільний хід, запалює лампку в пасажирській кабіні, вилазить з машини, розчиняє Надійчині двері (в кабіну вривається віхола, хлеще в обличчя холодними срібними патлами) і стоїть у тьмяному світлі маленької лампки.
Надія:
— Хто ви такий?
Шофер знімає окуляри.
Надія одкидається вглиб кабіни:
— Ви?
— Я.
— Яким чином?
— Інакше не міг поговорити з вами. До вас так тяжко добутися.
— А концерт?
— Вигадка.
— Як ви сміли?
— Я — американець.
— Ви знаєте, що за це наш закон суворо карає?
— Я ставив на карту більше.
— Що вам од мене треба?
— Сказати два слова.
— А потім?
— Ваша воля.
— Я вас слухаю.
Джим Вілкінз знизав плечима й зітхнув, наче лагодився зрушити з місця скелю. Надія чекала. Вілкінз напружився, піддав плечима, але зрушити скелю так і не зміг. Надія прищулила очі й пильно глянула йому в перенісся:
— Ви мене любите?
— Так.
Віхола зареготала, немов навіжена:
— От так історія!
— Це все?
— Все.
Мовчання.
Віхола.
Сніжинки.
— Ви — американець, людина діла й долара.
— Так.
— А чи знаєте ви, що я не маю мільярда?
— Знаю.
— І все ж таки...
— ... І все ж таки я передусім людина, а потім — американець.
Віхола:
— Ого-го!
«Форд»:
— Так-так-так!..
А ліс — то затріскотить тривожно задубілими вітами, то замовкне і слухає уважно.
А ялини-цокотухи лукаво шушукаються поміж собою, шепочуть одна одній — і летять по цілому лісу шамотливі чутки про незвичайну, одвіку небувалу в цих краях подію: зимової ночі занесла хуртовина в ліс двох людей на бензиновій машині, і стоять люди одне проти одного, скупо кидають слова, а за кожним словом — віковічний людський, незрозумілий деревам біль.
Надія:
— Так от слухайте: я вас не люблю. Зрозуміло?
— Цілком.
— Висновки?
— Вже зробив.
— А тепер — одвезіть мене додому.
— Слухаю.
«Форд» гарчить байдуже й покірно, як переможений вояк, що повертає з поля бою додому. Він робить крутий поворот, нерішуче зупиняється — і в грудях його клекіт, як у пораненого вовка.
Надія:
— Навіщо вам потрібна була ця сахаринова кінопригода?
— В звичайному оточенні я не посмів би сказати. Кохання і здоровий глузд — одвічні вороги.
— Це нагадує не дуже оригінальний американський детектив, але це сміливо. Браво, містере Вілкінз!
— До ваших послуг, міс Надіє.
— Цей вечір ми проведемо разом. Я маю запрошення на сімейну літературну вечірку.
— Ол-райт. Там, де людина загубила двадцять сім тисяч, загубити ще десять — це вже дрібниця.
— Які двадцять сім тисяч?
— На думання про вас, на складання і здійснення плану я витратив двадцять сім годин. Кожна моя година коштує пересічно тисячу доларів.
— Ви непоправний...
— ... американець, міс, — посміхається Вілкінз, і його посмішка, немов у рефлекторі, відблискує в Надійчиному обличчі:
— Отже, вулиця Лесі Українки, сім.
— Є.
«Форд» загарчав і кинувся розтинати ніч.
10
У вестибюлі на лаві грав патефон.