— А що ухвалив сойм? — спитав з місця Потоцький.
— Сойм зірвано, і конституції[45] про козаків не видано; але в цій справі ми домоглися цілковитої згоди. Ми затвердили все, що ухвалила торішня комісія в козацьких справах, а король сповістив про це козацьке військо. Він наказує запорозьким молодцям залишатися спокійно по селах, скорятися коронному гетьманові і судовій місцевій владі, наказує не приймати до себе хлопів-утікачів, злочинців та ремісників, не нападати на суміжні держави, не в'їжджати в коронні і литовські волості, нікого не утискувати й не кривдити.
Добре запам'ятав посол умови, що відбирали в козаків усі їх вольності й права. Він не шукав слів, не запинався. Лемчук підштовхнув Балику. Той здригнувся і розплющив очі. Кілька хвилин слухав він промовця. Кожне слово боляче вражало його козацьке самолюбство і темною люттю запалювало очі. В глибині душі Балика і сам недолюбляв голоту, відчуваючи в ній непокірну ворожу стихію, але тут плямували честь війська, до якого він належав. Цього вже він не міг витримати.
— А що король пообіцяв козакам? — гучно і гнівно пролунав його голос.
Шляхтичі здригнулися з несподіванки.
— Хлопський гонор, — прошелестіло по лавах.
І тихий сміх віддався по кутках.
Але доповідач надто втомився, щоб сперечатися, і відповів, нібито не помітивши Баличиного обурення.
— Король пообіцяв козакам вчасно виплачувати утримання за службу на кресах та за Московський похід. Я гадаю, що королівський підскарбій уже дістав певний наказ…
— Іншими словами, вони нічого не одержать, бо скарбниця порожня і павуки плетуть павутиння по сховищах на гроші. Сидіть, панове-молодці, на місці, голодуйте, лижіть руку, що випадково кине вам кістку, і за всі ваші муки й рани не смійте просити скибки хліба чи сорочки — вкрити своє голе тіло.
— Пане сотнику, не заважайте промовцеві! — урвав його маршалок.
— Здається, в пана сотника не тільки сорочка, а й жупан на плечах. І жупан недешевий, — глузливо кинув із місця Кособудський.
— Тільки не з королівської ласки. Я здобув його собі цією шаблею, — підвищив голос Балика.
Шляхта обурено загула:
— Хлопська нахабність!
— Він боронить козацьке свавілля!
— Розбійників!
— І ще вдає з себе шляхтича!
Маршалок намагався втихомирити гамір, закликаючи «браттю» до ладу. Потоцький насмішкувато покручував вуса. і, нахилившись до Кособудського, щось сказав йому на вухо.
— Чи відомо. панові Балиці, - гаркнув той, скочивши на кафедру, звідки звично лилися лукаво-покірливі проповіді отців єзуїтів, — що чинять козаки по литовських волостях?.
— А що?
— Що саме? — залунали запитання.
Шляхта присунулася ближче, гуртуючись біля кафедри.
— Тихше! Послухаймо, що каже пан. староста!
— Ще у Варшаві, - заговорив Кособудський, впіймавши схвальний погляд Потоцького, — засідаючи в посольській ізбі, довідалися ми, що ці негідники вдерлися під проводом полковників Челядка та Коробки в литовські волості, захопили села, містечка та державства і утворили там нечувані насильства і грабунки, гвалтували жінок, вимагали вiд людності все, що їм впаде в око. Вони не милували ані монастирів, ані костьолів. На соймі вимагали, щоб до них поставилися як до ворожого війська, але король видав тільки універсал, вдаючись до їх громадського почуття і честі, якої вони не мають і ніколи не мали.
— Брехня! — схопився з місця Балика.
Але бурхливий гамір заглушив його вигук.
— Наволоч!
— На палю їх!
— На шибениці!
Горленко почував себе ні в сих ні в тих. Хоч його симпатії були на козацькому боці, але він зовсім не бажав підкреслювати цього.
— Облиште, пане: ви все одно не доведете їм своєї правоти, — нахилився він до Балики. — Бачите, що тут діється.
— Як це облишити?! — обурено обернувся до нього Балика. — Як це облишити! Тут плямують козацьке військо.
— Але ж нас жменька. Чи варт витрачати слова!