— Ні! — істерично вигукнув хтось. — Ні! Ми не допустимо цього! Геть схизматиків!
— Геть схизматиків! — гаркнули голоси.
І знялася буря.
Як вихор перед громовицею, зірвалася. вона, нагла і невгамовна, загула сотнями голосів, заблищала шабельними лезами.
— До мене, панове товариство! — крикнув на весь голос Балика, схопившись з місця.
І жменька дрібної православної шляхти збилася навколо нього, наїжившись шаблями. Як божевільні, наскакували на них пани.
— Те, Deum, laudamus[47], - побожно прошепотів біскуп і перехрестив розп'яттям бурхливу шляхту.
Розуміючи, що їм не уникнути лиха, купка старшини повільно відступала до виходу. Брязкіт шабель лунав під склепінням разом із хрипкими вигуками фанатичної люті.
— Не скверніть церкви кров'ю! — пролунав металевий голос біскупа.
— Бий старшину!
— Геть звідси!
— Ось вам за всі наші маєтки!
— Геть!
— Розбійники!
— Схизматики!
— Геть!
Вигуки бриніли і згасали разом із іскрами шабельних ударів. Лунали прокльони. Очі вилазили з орбіт, і піт з натуги і спеки тік із чіл, змішаний з кров'ю і порохом.
Свириденкові відсікли вухо. Потоцький стояв біля кафедри. Він сполотнів. Очі його налилися кров'ю, піна виступила на вустах. Він скидався на народженого в клітці тигра, який уперше побачив кров. Різким рухом вихопив він шаблю і кинувся на старшину. На третьому випаді розсік він Горленкові плече. Струмок крові залляв його одяг, шабля випала з рук… Горленко похитнувся і мовчки впав на підлогу.
— Схаменіться! Не скверніть церкви кров'ю, — крикнув на весь голос біскуп.
І гугняві голоси ксьондзів підхопили його вигук.
Важко дихаючи, червоні, спітнілі пани опустили шаблі, озираючись шаленими з люті очима. Двоє товаришів швидко підхопили Горленка і понесли до дверей… Балика з іншими прикривали відступ. На порозі Балика повернувся і з ненавистю плюнув, потім ступнув у сонячну гарячінь, у блиск південний.
Різними шляхами
Балика відвіз Горленка на його хутір, допоміг вкласти в ліжко, перев'язати розсічене плече і, навіть не поснідавши, поспішив додому.
По обіді замкнувся він у світлиці, де переховував різні папери, грамоти, метрики і привіле[48], що потроху скупчуються в кожній осілій і заможній родині. Обережно витягнув він пожовклий пергамент. Це був привілей, виданий його батькові від короля Зигмунда-Августа, що стверджував його шляхетські права і власність на землю. Балика перечитав його і занурився в довжелезну протестацію[49] за образу, бійку, рани і позбавлення шляхетських прав — участі в соймику. Кілька разів перекреслював він написане і знов починав писати. Написавши скаргу і сховавши папери, Балика вийшов з хати.
Був вечір, свіжий, запашний, після довгої задушливої спеки. Солодко й міцно пахтів жасмин, полин та чебрець. Буйні південні зорі дрижали золотими краплинами на чорному небі. Десь стримано випробовував голос соловейко. А з долини, із ставу, долинав рівний невгамовний крекіт жаб.
Балика пройшов до стайні. В темряві було чути, як пирхають коні, як соковито хрумкають овес.
— Андрію, спиш? — спитав Балика, переступивши поріг.
Але тихо в стайні, тільки тонко й радісно заіржала молода, ще не об'їжджена лошиця.
— Іч чортова коняка! Чує хазяїна, — всміхнувся Балика і вийшов. — Але де ж той Андрій? Певно, в клуні? — спитав він сам себе.
Андрій справді спав у клуні, зарившись у запашне свіже сіно, і по-дитячому всміхався уві сні.
— Чуєш, хлопче! — смикнув його Балика. — Завтра вранці приготуй коні. Тільки не проспи.
— Куди це ти зібрався? — зустріла його дружина на дворі. — Час починати косовицю, а ти знову у мандри. Не по-хазяйському!
Балика знизав плечима.
— Не по-хазяйському, але по-козацькому. Не можна дозволяти кожній наволочі знущатися з нас. Поїду вписати протестацію до гродських [50] книг, а якщо буде потреба, та й до трибунальських [51].
Пані Баличина сплеснула в долоні.
— Схаменися, Богдане! Де ми з тобою, а де Люблін. Так і косовиця, і жнива минуть без хазяйського ока. Відклади цю справу на осінь.
Балика хотів розгніватися, але промовчав. Дружина його не з лякливих. Коли треба було, вона на чолі озброєної челяді відбила наїзд шляхетської ватаги і боронилась шаблею, як справжній козак, але тепер у ній говорив інстинкт господині й матері.
48
Привілей — королівський наказ, або грамота, якою король надавав певній особі якісь особливі права в нагороду за які-небудь послуги королю.
49
Протестація — запис, що його вписують до судових книг, докладно викладаючи порушення закону. Такий запис мав подвійну мету: по-перше, це була заява до суду, прохання притягти злочинців до права, а по-друге, оголошення незаконних вчинків, щоб знеславити злочинця в очах суспільства.
50
Гродський суд існував у кожному воєводстві. Його розгляду підлягали справи карні: душогубства, наїзди, гвалтування, підпали тощо; отже, запис до гродських книг визначав, що гродський суд мусить розглянути таку справу.
51
Трибунал — найвищий суд польської держави, який існував не в Варшаві, а в Любліні. Йому підлягали справи, вже розглянуті в гродському суді свого воєводства, коли люди, постраждалі від злочину, не задоволені вироком (касаційна інстанція).