Радів і Янек Свенціцький, що справа лагодиться, і потроху. опановував роль управителя. Щоб не дратувати козаків, він не розпитував їх ні про що і нікого не записував до реманенту, але потроху довідувався про кожного зокрема — і хто він, і скільки має землі під полем і пасовищем, і скільки в нього коней та худоби, чи має пасіку або рибальські сіті, чи чумакує взимку. За місяць Янек якось прийшов до пана пробоща і, озброївшись гусячим пером та папером, з пам'яті склав повний реманент нових володінь пана Бжеського.
— Янеку, ти — золото, — захоплювався пан Бжеський. — Спритний, як чорт, і рахубний, як краківський лихвар. Певно, твоя мама наставила роги померлому Адаму Свенціцькому з якимось Шмульком чи то Янкелем.
Янек удавано ображався.
— Коли б я не був вдячний пану за виховання, я б довів пану шаблею, що моя мати була і є цнотлива пані. Але, як благородний, хоча й бідний шляхтич, я не можу звести руку на свого добродійника.
— Ото гарячка, — реготав Бжеський. — Слушно кажеш, Янеку! Честь над усе й перш за все. А тепер вип'ємо келих меду, а потім перекажи Ровіцькому, хай він видасть тобі саржі на камзол.
Свенціцький вдячно цілував руку пана Рогмунда, а до себе посміхався. Хай глузує! Буде час, коли Янек буде багатіший за Бжеського. Бжеський надто любить сипати грішми й гнутися на магната, а Янек збиратиме кожен гріш і рано чи пізно виб'ється в люди.
Янек відгодувався на степовому молоці та баранині, засмаг, трохи поширшав у плечах. У голосі його забриніли владні нотки, і від колишньої заляканої сором'язливості не лишилося й сліду. Зранку був він на коні в лісі, де жовто вусі мовчазні литвини рубали віковічні дуби; на будівлі або за Ворсклою, де цеглярі випалювали цеглу.
А степ жив своїм складним життям. Трава була по плечі людині. Побілішав, заколивався від вітру ковиль, наче поповзли землею сірі пасма туману.
Почалася косовиця. Вийшли козаки в пойму над Ворсклою. Тут трава була така гарна, соковита й густа, що можна було в ній загубитися, як в очеретах. Квітнули величезні степові рум'янки, червоно-бузковий шпадник, золотаві краплини зурки, запашна липка. Джмелі й бджоли гули над степом від ранку до присмерків. Кожен косив, де хотів і скільки хотів. Але козаки не жадували. Коні та вівці козацькі паслися в степу і взимку, коли сніг не був дуже глибокий. Вони розгрібали копитами сніг і здобували з-під нього підмерзлу пашу. І сіно було потрібне тільки на два-три холодніші місяці перед весною.
Вийшов на косовицю й Корж із Горпиною. Горпина гребла сіно і варила куліш, а Корж або косив, або возив запашне свіже сіно додому.
День був задушливий і жаркий, як завжди перед грозою. Корж поспішав звезти якнайбільше сіна. Рівно ступали його кремезні, круторогі воли, рівно і впевнено ступав поруч них їх господар у самих штанах та червоноверхій козацькій шапці. Методично витяг він із кишені гаман, набив люльку, викресав вогню і затягнувся міцними корінцями.
— Добрий тютюн росте в тебе на городі, Даниле, похвалив він самого себе, затягуючись. — З таким тютюном і робити не важко.
Назустріч Коржеві скакав Свенціцький. Зранку кидався він з кінця в кінець, намагаючись звезти до дощу все сіно з луків. Помітивши здалека Коржа, він прибрав гордовито-недбалого вигляду, як, на його думку, личить шляхтичеві й управителеві вельможного пана, і, узявшись у боки, чекав, що Корж перший скине шапку і вклониться. Але Корж хитро примружив на нього чорні очі й байдуже випустив цілу хмару міцного тютюнового диму.
Янек розлютувався.
— Геть шапку, нахабо! — крикнув він, відчуваючи, як хвиля крові опалила йому лице.
І ударом нагая збив йому шапку.
Від несподіванки Корж остовпів. Ця Сопля, як прозвали Свенціцького козаки, насмілилася збити шапку з реєстрового козака, співучасника багатьох славних походів. Темним хмелем стукнула в голову лють. Він потьмарився, став з мідного чавунним. Не пам'ятаючи себе, схопив він підпанка за пояс і стянув з сідла.
— Ах ти, Сопля собача; поросячий хвіст! Знатимеш, як чіплятися до вільного лицаря.
Свенціцький дригав ногами, намагаючись вирватися, і раптом зловчився і хвицнув Коржа підбором під груди.
— А, так ти ще брикатися! — трусонув його Корж і, перекинувши поперек колін, боляче ляснув нижче від очкура.
— Пусти, пся крев! — верещав Свенціцький, задихаючись. — Пусти!.. Ось я тобі!.. Я скажу панові! Стерво свиняче!.. Хаме!..
Але Корж методично відважував йому замашні стусани. Свенціцький оскаженів. З наллятими кров'ю очима впився він у ліву руку Коржеві, Корж рвонув його за вухо, залізною рукою нахилив його голову і затиснув між колінами.