— Атож!
— Як кота, що напакостив у хаті?
— Носом між ноги! Хай поцілує козацьку матню!
І веселий гучний регіт котився майданом і згасав у далеких левадах між вербами.
І ніхто не помітив, звідки виринув гладкий Ровіцький і, трохи похитуючись та оглядаючись на свій почет із кремезних литвинів, озброєних здоровими шаблями і ломаками, наблизився до козаків.
— Хто тут є Данило Корж? — спитав він ламаною мовою, намагаючись твердо триматися на хитких від хмелю ногах.
— Хто тут є Данило Корж? — спитав він ламаною мовою, намагаючись твердо триматися на хитких від хмелю ногах.
— Я Данило Корж, — відповів той, виймаючи з рота люльку і спльовуючи.
— Ступай до ясновельможного пана.
— А що я забув у твого пана, щоб бігти до нього надвечір? — відповів Корж запитанням.
— Як відповідаєш, лайдаче! — спалахнув Ровіцький. забуваючи накази пана пробоща. — За образу й побої вельможного шляхтича пан викликає тебе на суд!
Парубки зацікавлено з'юрбилися навколо, ніби очікували нової розваги, але Корж спокійно глянув на скляні від хмелю очі Ровіцького і відповів стримано й серйозно:
— Я піду на суд, коли мене покличе наш старшина. Іншого суду я не визнаю, як не визнають усі козаки aнi тут у волостях, ані на Низу, на Запорожжі. Так і перекажи пану Бжеському.
Спокійна і повна гідності відповідь Коржа вподобалась козакам.
— Добре сказав Данило, — стиха зауважили старі, хитаючи сивими, як степова тирса, оселедцями.
— У доброго козака й слово добре, — відгукнулися парубки.
Ровіцький постояв ще мить, похитнувся на непевних ногах і, вирячивши на козаків свої скляні очі, мовчки повернувся і пішов геть, плутаючи по куряві ногами.
— Ач чортів лях! Навіть не сперечається з перепою.
— Не смійтеся, панове, це він на всяк випадок по собі поминки справляв, — підморгнув Максим-коваль.
І знов веселий регіт пішов вигоном, доганяючи Ровіцького та двох високих литвинів з обвислими, як у моржів вусами кольору свіжого лика. Вони нічого не зрозуміли і вважали, що Корж скорився, а Ровіцький, плутаючи ногами, невиразно мурмотів собі під ніс:
— Ото чорти! За таке доручення пан мусить піднести мені добру кварту старого меду, бо, ідучи до цих звірів, кожен чесний католик рискує опинитися біля райської брами швидше, ніж святий Петро ляже спати з своїми ключами.
На хуторі Повчанських
Човен з розгону ткнувся в золотаву обмілину. Кинувши весла, Настя згребла накидане на дні латаття і підвелася на весь зріст. Була вона струнка, міцна, років вісімнадцяти, з розкішною каштановою косою і чорними імлистими очима. Тонкий носик з горбинкою і нервовими ніздрями, трохи піднята верхня губа і брови серпами — все виявляло гордовиту, непокірливу натуру, а добре розвинене підборіддя — силу волі й стійку вдачу.
Вітер тріпав рукава її сорочки, щільно охоплював вигиб стегна, і крізь одяг відчувалося струнке тіло з довгою ногою і невеличкі пружні перса.
Затуляючи очі долонею, дівчина стояла в човнику, пильно вдивлялася у вершника на дорозі і раптом скрикнула дзвінко, радісно.
Вершник озирнувся. Очі його спалахнули, під вусами блиснули білі зуби. Він скочив з коня і кинувся назустріч Насті, що бігла до нього піскуватим узбережжям.
Міцно й радісно стиснув він її руки біля п'ястей, а вона засміялася від щастя і сховала на його грудях зашаріле обличчя з променистими очима.
— Не чекала? — напівголосно спитав Сагайдачний, і очі його втратили важку зосередженість погляду, заблищали м'яко і радісно.
— Чекала. Вдень і вночі, але це так… несподівано… так… Та й ти сам знаєш як, — засміялась вона, глянувши йому в вічі глибоким газелячим поглядом.
Сагайдачний мовчки пригорнув її до себе. Схилився до напіврозтулених уст. Поцілунок був довгий, гарячий. Сагайдачний повільно випростався, а зблідла, замовкла Настя підвела на нього довгі вії і тихо стиснула долонями його скроні.
— Живий! Здоровий! — зітхнула вона. — Слава богові! Я так мучилася, стільки сліз ночами пролила.
— А де ж вони, ті сльози, поділися? — спитав він схвильовано й ніжно.
Дівчина засміялася, цнотливо схиливши голову.
— Сонце світанкове випило? — пожартував Сагайдачний, обережно відсуваючи від себе дївчину.
Тільки тепер побачила Настя, що Сагайдачний не сам. Двоє джур і старий кобзар Карпо трохи відстали дорогою і тепер догнали гетьмана, ніяково стримуючи коней і не знаючи, чи то їхати далі, чи то завернути назад.
— Чого ви муляєтеся? — всміхнувся Сагайдачний. — Це моя наречена. Ще погуляєте взимку на нашому весіллі, якщо будемо живі й здорові.