Але зрадливий холод пробіг і йому по спині, коли він придивився до козаків. Мовчазні й грізні, як море перед бурею, щільно оточили вони верхівців і спідлоба оглядали худорлявих підпанків. Жінки юрбились осторонь, із жахом чекаючи, що воно буде. І ніхто не слухав старого лірника, який співав біля церкви старовинних псалмів. Дзвеніла, рокотала під пальцями ліра, голос то згасав, то знов здіймався і міцно бринів, а незрячі очі дивилися, просто на сонце, радіючи з його тепла, але не бачачи світла.
— Усі тут? — спитав, нарешті, Бжеський.
— Начебто й усі, - відгукнувся дехто з юрби.
Бжеський манірно розкрив скриньку, яку поквапливо подав йому Свенціцький, і вийняв гpaмоту з печаткою на шнурі. І коли ясно-жовтий пepгaмент задрижав на вітрі і забринів різкий металевий голос огрядного пана, козаки знов скинули шапки і стояли мовчки, похнюпивши чубаті голови.
Ми, Зигмунд Третій — з божої ласки круль польський, великий князь литовський, руський, прусський, жмудський і мазовецький, — викарбовував Бжеський, — ознаймуємо цим вашим листом усіх посполитих і кожного зокрема, кому про це відати належить:
Бив нам чолом шляхетний лицар Рогмунд Бжеський, війська нашого ротмістр, і просив, аби-сьмо ми йому нашу господарську ласку учинили і за вірну службу і геройські подвиги в Московському поході землю по Ворскло від річки Полузори, де вона у Ворскло впадиває, пожалували…
Козаки глянули на Бжеського, перезирнулися і знов понурили очі. Бжеський удавав, ніби він не помічає їх прихованої ворожнечі, але жах, як величезна п'явка, ссав його під грудьми.
…у повну власність йому, і синам його, і нащадкам їх зо всіма грунтами, пожитками їх і належностями, які та земля, на ім'я Сивера, в собі має, в чому б вони не були, — підкреслив Бжеський, підводячи пальця, — з борами і лісами, з ловами звірячими і гонами бобровими і зо всіма прибутками. І з цього часу врядникам нашим, старостам черкаським, і нікому іншому в тому йому і нащадкам його ніяких препон не чинити.
А за те оний шляхетний пан лицар Рогмунд Бжеський з тими нащадками своїми повинен буде нам і нащадкам нашим, королям польським, службу нашу господарську служити, на що й дали-сьмо йому цей лист, до котрого для твердості і печать нашу привісити єсьмо повеліли.
Бжеський замовк, скрутив грамоту і поклав її в скриньку. Козаки не рухалися.
— Чули? — гримкнув Бжеський, намагаючись опанувати себе.
Але нервовий рух, яким він смикав собі вуса, мимоволі викривав його.
— Оцей пан, — показав він на Свенціцького, — буде тут за управителя. Завтра він запише вас до реманенту разом із худобою і всім, що виявиться. А ви працюйте, як належить хлопам, і покірливо виконуйте його накази. Зрозуміли?
Козаки знов зиркнули на Бжеського, опалюючи його важким від зненависті поглядом, знов перезирнулися і крекнули… Бжеський скажено смикнув поводи. Кінь став дибки, хропучи і гризучи вуздечку. Іскра спалахнула в очах Коржа. Невловимим рухом меча висунувся він наперед і став напроти пана, дивлячись йому просто в зіниці.
— Чому не зрозуміти? Зрозуміли! — відрізав він неквапливо і твердо. — Але вільні козаки хлопами не були і не будуть. Так і запам'ятай! Зачепи нас тільки. Всі підемо геть на Низ або в такі місця, куди ще не наважується панська сила.
І Корж спокійно, але виразно поклав руку на шаблю з розкішним срі6ним держаком, здобуту минулого року в околицях Царгорода.
— Авжеж! — загули козаки. — Ми не будемо твоїми хлопами.
— Не діждеш!
— Запряжи своїх підпанків тай ори ними землю!
— Не здужають! Сухі, як хорти: самі кістки та шкура.
— А земля не твоя, а наша. Ми її орали, вона нашою кров'ю й потом полита.
— Ми боронили її від татар, і ми її не віддамо!
— Не віддамо! — як грім, покотилося натовпом.
І тяглися козацькі руки до шабель. Шапки зсунулися на потилиці. Очі блищали завзяттям.
Янек Свенціцький знов смикнув Бжеського.
— Пане! Вельможний пане!.. Ради бога… Ці звірі роздеруть нас на шматки.
Пополотнів і Бжеський. Він бачив, що, коли справа дійде до бою, півсотні дужих козаків порубають його з почтом на капусту. Але треба було рятувати становище.
— Буде так, як наказує наш ясноосвєнцоний пан круль і закони. Я вам прочитав грамоту — і край. Говоріть із паном Свенціцьким. Я не маю часу втручатися до всіх дрібниць, — з пихою кинув він і підострожив коня.
Але козаки не розступилися і стояли нерухомо, як мур, ворожий і загрозливий.