— Де це чувано, щоб козаків обертати на хлопів! — летіли обурені вигуки.
— Ми теж були в Московському поході!..
— Під Кромами!
— Під Смоленськом!
— Під Москвою!
— І тоді нac мали за лицарство, за передмур'я ойчизни.
— Ляхи завжди так: поки їм треба, вклоняються, чоботи лижуть, а потім за собаку мають.
— Гірше!
— У нас теж є королівські грамоти!
— Авжеж! Так і запам'ятай собі, пане, — сміливо й гордовито кинув Корж, тріпнувши оселедцем, — Ми тобі не хлопи!
Горпина похолола з жаху. Насилу проштовхнулася вона до чоловіка і зашепотіла, смикнувши його за плече:
— Даниле, ради бога!.. Час додому! Корови не доєні! Даниле!
— Відчепись! — гнівно обернувся Корж. — Їдь додому, а я залишаюся тут.
Горпина ще раз смикнула Коржа і в ту ж мить відскочила, побачивши, як скажена лють спотворила його риси. Бліда й розгублена, чекала вона, як розв'яжеться справа.
Шляхтичі дрижали, тулилися до Бжеського і щось стиха сичали йому по-польському. Свенціцький непомітно хрестився, прощаючись із життям.
Бжеський знов підострожив коня.
— Розступіться! Дайте дорогу! — гримнув він, наїжджаючи на козаків.
— Пустіть його, панове, — сказав Корж, заспокоївшись. — Хай їде і не забуває твердого козацького слова.
Козаки неохоче розступилися, і пани, видершись з їх кола, пригнулися до сідел і помчали дорогою, шалено підострожуючи коней. Сліпий, тваринний жах гнав їх геть, обливав спини дрижаками й холодним потом.
— Швидше, бо доженемо! — реготали хлопці, виблискуючи білими, як лісові горіхи, зубами.
Тільки не сміявся старий швець Омелько.
— Боже мій, боже, — шепотів він гірко. — І тут знайшла нас панська сила. Знову потягнуть під батоги, на панщину. Почнеться визиск… Тісно стало на божому світі! Ой, тісно…
— Мовчали б краще, діду, — спересердя обернувся Корж. — Хто дасть вас кривдити? Руки короткі! Бачите, як тікають.
— Ой, ненадовго, синку. Повернуться вони, заберуть наш степ, як забрали Волинь та Галичину, — зітхнув старий і тоскно захитав головою.
Козаки були стурбовані. Купками юрбилися вони коло церкви і радилися, що робити. Дід Омелько ойкав і запевняв, що треба тікати світ за очі, бо новий пан запише їх до pеманенту, а потім наїдуть судді та підсудки і довідаються про кожного, хто він і звідки, і поженуть їх до колишніх панів.
— Та схаменіться, діду, — палко говорила молодь, — на чорта йому турбуватися, за інших панів, коли ми потрібні йому, як криниця в степу.
— Ось побачите!
— Побачимо, тільки не те, що ви гадаєте. Він, певно, запише нас до реманенту, але щоб обернути на власних хлопів.
— Оце справді! Тільки не діжде.
— Тра тікати, — промовив мовчазний коваль Максим, замислено чухаючи волохаті груди.
— Чому? Це ми завжди встигнемо. Мо, ще чорти занесуть його в болото та й утоплять.
— Тю, дурню: чорт чорта не чіпає. Вони між собою куми чи свати.
Але ніхто не всміхнувся на жарт.
— А як же воно буде з землею? Невже віддамо її чортовому панові? Орали, косили і — маєте: наше не наше! Де ж це видано, щоб козакові-нетязі не було де стати і коні попасти, як у піснях співається.
— Та… шкода, що нема старшини. Він знає, що нам, козакам, дано грамоту на землю і вольності. Тільки де вона, тая грамота?
Козаки замовкли, задумалися.
— А я так гадаю, панове, — підвів голову коваль Максим. — Не треба поперед батька в пекло лізти. Почекаємо, побачимо, що і як, і коли буде потреба, є в нас шаблі й рушниці боронити своє.
— Е, ні, з шаблями й рушницями далеко не підеш, загули козаки. — Це тобі не Туреччина.
— Атож!
— А ще краще, — порадив Корж, — дочекатися старшини. Хай він розшукає привілей на нашу землю. Де це чувано, щоб двічі видавати грамоту на один грунт!
Порада вподобалася. Погомонівши ще трішки і викуривши люльки, козаки порозходилися.
Корж запріг коня й поїхав додому. Горпина мовчки сиділа позаду, спираючись на полудрабок. Обличчя її змарніло від недавньої тривоги. Очі блукали в далечині, але не помічала вона весняного розквіту степу. Думала вонa про те, що прийшов край їх спокою, що поява пана страшніша від татарського наскоку і сарани., і душа їй скеміла від важкого передчуття.
— Злякалася? — жартливо спитав Корж, обертаючись до дружини, — Нехороше! Козачка повинна бути смілива. Правда, синку? — нахиливсь він до дитини, що відірвалася від материнської груді. — Ач яке маленьке! Чого насупився? Татко оборонить тебе од панів. А виростеш — сам козак будеш.
Дитина мовчки підвела на батька каламутні очі і, зморщившись, наче старезний гриб, заплакала, розкриваючи беззубий ротик. Горпина мовчки почала його заколисувати.