Серед маркiзанцiв i взагалi народiв Полiнезiї, мабуть, тiльки фатухiвцi знали, що таке поцiлунок. Тому вони не спотворювали своїх губ, як то часто бувало у iнших полiнезiйцiв, i не носили традицiйних оздоб у носi. Жiнки дуже любили намисто i всiлякi браслети, а чоловiки прикрашали себе татуюванням. Майже всi воїни ходили з голеними головами. Цим вони показували, що пам'ятають своїх ворогiв i присяглися знищувати їх. У декого на макiвцi стирчала туго заплетена кiска — знак воїна, який учинив кревну помсту.
Вони були вiдважнi воїни й чудовi мореходи, їхнi катамарани робили наскоки на найвiддаленiшi острови Полiнезiї. Будували грандiознi споруди з каменю i славилися вмiнням вирiзьблювати в скелях величнi скульптури. Обробляли землю, займалися морськими промислами, любили пiснi, танцi i загалом були незлобивi. А їх вважали за жахливих канiбалiв. Саме вважали.
Як вiдомо, канiбалiзм iснував на багатьох островах Полiнезiї. Але це не означає, що тубiльцi справдi харчувались людським м'ясом. Людоїдства як повсякденного явища не було. Якщо полiнезiйцi людоїди, то так само можна назвати канiбалами i високоцивiлiзованих японцiв, чиї найбiльш фанатичнi самураї вважали за доблесть не тiльки вбити ворога, але й тут-таки, на полi бою, з'їсти його печiнку.
Свої «самураї» були i в Полiнезiї, не всi воїни, а лише особлива каста воєначальникiв, якi дали обiтницю нiколи не розлучатись iз зброєю i витримали випробування на безстрашнiсть. На Маркiзьких островах їх так i називали — безстрашнi. Ось у цiєї касти один з воїнських ритуалiв i був канiбальським.
Та коли полiнезiйцi зрозумiли, що європейцi вважають їх усiх людоїдами, цю репутацiю — таку, здавалось би, незавидну — вони всiляко стали пiдтримувати. Беззахисним остров'янам вона була свого роду зброєю. Вони не могли вистояти проти європейських гармат i мушкетiв, але їх боронила страхiтлива слава канiбалiв.
«Немає сумнiву в тому, — писав Мiклухо-Маклай, — що папуасiв врятувала вiд цiлковитого винищення значною мiрою вигадка європейцiв про те, нiби Нову Гвiнею населяють страшнi людоїди. Я не заперечую, деякi канiбальськi обряди, як i в багатьох iнших мiсцях Океанiї, там справдi є. Однак європейцi прийняли окремi випадки за жахливi побутовi оргiї i тим самим самi себе налякали, а папуаси цим дуже вмiло скористалися. Так, уявiть собi, у них вистачило кмiтливостi не розвiювати жахливi мiфи, а вигадувати про себе ще непригляднiшi небилицi, вiд яких у легковiрних європейцiв холола кров».
Не менший жах на європейцiв наганяла i Фату-Хiва.
I треба було так статися, щоб тiєї пам'ятної ночi 1887 року бригантину Девiса викинуло саме на Фату-Хiву.
Остров'яни прийняли пiратiв за французiв, черговий напад яких вони щойно вiдбили.
Можливо, якби Джон признався, що вони — пiрати, йому б повiрили. Але це було не краще, нiж опинитися в ролi ненависних франi. Бо корiнне населення тiєї частини Тихого океану не бачило рiзницi мiж морськими розбiйниками, якi шастали в пiвденних морях, i французькими загарбниками Полiнезiї. I тi й другi тiльки розоряли острови i не знали меж насилля.
Стараючись якнайбiльше награбувати i до того ж одержати задоволення, розважаючись iз красивими полiнезiйками, американцi теж нi з ким ранiше не церемонились. Та коли на Таїтi i Маркiзькi острови прийшли французи, становище американських китобоїв i скупникiв копри та перлiв рiзко змiнилося. Тепер, щоб зайти на якийсь з островiв архiпелагу, вони мусили питати дозволу у французьких резидентiв i платити досить високе мито. Крiм того, вести торгiвлю з мiсцевим населенням вiднинi дозволялося тiльки через посередництво французiв.
Звичайно, американцiв не влаштовував такий поворот справ. Тому вони почали всiляко загравати з остров'янами, щоб, заручившись їхньою пiдтримкою, або спробувати вигнати французiв, або, якщо це не пощастить, при допомозi мiсцевого населення знайти шляхи для вигiдної контрабанди, тобто, обминувши французiв, вести на островах ту саму полiтику, але дещо хитрiше. От, мовляв, французи вам нiчого не дають, тiльки грабують вас, а ми хорошi, привозимо вам рiзнi товари, хоч для нас це дуже небезпечно. Адже всiм вiдомо, як франi ненавидять людей з країни Марiте.[5] Тому що люди з країни Марiте справжнi друзi острiв'ян, а франi їхнi запеклi вороги.
Так чи iнакше, але французiв американцi завжди лаяли, i остров'янам це подобалось. Навiть на непримиреннiй Фату-Хiвi, яка не хотiла дружити нi з якими блiдолицими, людей з країни Марiте зустрiчали цiлком терпимо. Вони були хоч i не дуже надiйнi, та вже ж союзники в боротьбi проти спiльного ворога.
Дружбою полiнезiйцiв з американцями i вирiшив скористатися Девiс, який добре знав обстановку на сусiднiх з архiпелагом Паумоту Маркiзьких островах.
— Нi, великий вождь, — мовив вiн, — я кажу правду, мiй дiм на землi Паумоту. Я народився в країнi Марiте, але на землi Паумоту у мене багато друзiв, вони хочуть, щоб я i мої люди жили з ними. Ми всi з країни Марiте.
— Твої слова, червонобородий, брехливi, як товстi ноги, котрi хочуть усiх випередити, — зневажливо вiдповiв вождь. — Мої люди бачили на твоєму кораблi великi гармати. Навiщо людям з країни Марiте такi гармати? Вони приходять до нас iз товарами, ми не бачили гармат на кораблях людей з країни Марiте.
— Але, великий вождь, мiй корабель на землю Фату-Хiва викинула буря. Ми йшли до земель Турбуаї, там живуть нашi вороги.
— I ти взяв гармати, щоб стрiляти в людей землi Турбуаї?
— Так, великий вождь, — пiдтвердив Девiс, думаючи, що його вiдповiдь прозвучала досить переконливо. Вiн назвав найближчi острови, якi спали на думку, не знаючи, що на архiпелазi Турбуаї нещодавно почалася вiйна з французами i про це вже вiдомо маркiзанцям.
Суворий вождь, здається, подобрiшав.
— Мої люди i я вдячнi тобi, червонобородий, тепер ми чуємо в твоїх словах правду, — задоволене сказав вiн, i Девiс подумав, що словесну боротьбу нарештi виграно i їх вiдпустять з богом. Але голос вождя знову став незворушним.
— Головний вождь франi, — провадив вiн далi, — послав тебе вбивати людей землi Турбуаї, але буря викинула твiй корабель на землю Фату-Хiва. Море зробило справедливо, воно допомогло людям землi Турбуаї i вiддало нам на харчування тiла наших ворогiв. Але ми ситi. Мої люди зроблять iз твого тiла їжу для твоїх франi. — Старий маркiзанець говорив стримано, солiдно, з належною вождю гiднiстю i раптом крикнув натовпу майже у захватi: — У воїнiв франi немає їжi, вони голоднi, тож нехай наповнять свої животи оцим червонобородим!
Натовп вiдповiв вибухом захоплення. Сотнi горлянок у дикому екстазi почали скандувати:
— Тукопана таа-хi-туе! Тукопана таа-хi-туе! Тукопана великий, як океан! Тукопана великий, як океан!
Коли пристрастi трохи вляглися, вождь знову звернувся до Девiса:
— Твоє тiло i голову, червонобородий, вiдвезуть на каное двоє твоїх людей, тi, кого ти покажеш, воїнам франi. Кажи, я тебе слухаю.
У Девiса по спинi заструмував холодний пiт. Зiбравши останню волю, вiн насилу примусив себе усмiхнутись:
— Не поспiшай, великий Тукопана. Подивись, хiба на менi й на моїх людях такий одяг, як у воїнiв франi?
— Твої люди всi бiлi.
— У людей землi Паумоту колiр шкiри такий, як у тебе, великий Тукопана, але ти народився на землi Фату-Хiва. Я сказав правду, мої люди прийшли з країни Марiте. Якби вони були воїнами франi, я б не мiг стати їхнiм вождем. Подивися, хiба колiр моєї шкiри не такий коричневий, як у тебе? Чи ти бачив коричневих вождiв у воїнiв франi?
Тукопана насупився. Було схоже, що цей доказ справив на нього враження. А може, вiн дивувався з поведiнки Девiса. Червонобородий полонений розумiв, що на нього чекає, проте був спокiйний i навiть безтурботно усмiхався.
— Коли твої люди, — мовив тим часом Девiс, — робитимуть з мого тiла їжу для воїнiв франi, накажи їм добре обсмалити на багаттi i голову. Нехай залишаться тiльки мої голубi очi. Якщо твої люди не знають, як це робиться, то я можу тобi розказати. Очi треба залiпити мокрою землею i поливати соком молодого кокоса, поки голову триматимуть над вогнем. Так роблять таїпi на землi Паумоту, i очi завжди залишаються непошкодженими. Тодi головний вождь франi, можливо, й повiрить, що твої люди вбили його воїна. А якщо йому подадуть необсмалену голову з коричневим кольором шкiри, вiн буде тiльки радий i скаже, що Тукопана прислав йому тiло свого таїпi. А голубi очi то, певне, вiд батька, людини з країни Марiте. Моїх людей головний вождь франi слухати не буде, франi не вiрять людям з країни Марiте.