Вони вже досить давно були напарниками, близькими, як брати, поки одного дня Кен не вчепився йому в руку і не повалив на землю. Він розповідав Майклу про розкішну ціпу, яку зустрів минулого вечора, і на якусь частку секунди Майкл подумав, що то якийсь прикол. Та потім Кен став сіпатися. Його рот безвільно розтулився, і Кен обмочився просто на місці, на підлозі у відділку. У свої п’ятдесят три він, мов стара людина, пережив інсульт. Усю праву частину тіла відняло, рука й нога стали ні до чого не придатними, як мокра газета. Рот навіки спотворила гримаса, й підборіддям стікала тонкою цівкою слина, немов у малої дитини.
Ніхто з відділка не хотів з ним бачитися, слухати, як він намагається щось сказати. Кен був живим нагадуванням про те, що в недалекому майбутньому чекало на більшість із них. Забагато курива, забагато алкоголю, два чи три невдалі шлюби, а в результаті свої останні дні ти проводиш у кататонічному ступорі, самотній, перед телевізором у якомусь задрипаному державному закладі для старих людей.
Двері кабінету Ґріра відчинилися, і звідти вийшов довготелесий чоловік у костюмі-трійці, зі шкіряним портфелем, що у великій чоловіковій руці здавався поштовою маркою. Тепер Майкл зрозумів, чому Лео назвав цього типа Ларчем. Він був високий, приблизно шість футів чотири чи п’ять дюймів[5], і худий, мов хорт. Брудне біляве коротко стрижене волосся мало проділ на один бік. Верхня губа теж була якась дивна: здавалося, хтось розрізав її навпіл, а потім криво зшив. Та Лео, як завжди, переплутав фільми. Якби приставити цьому типу з обох боків шиї ручки, він був би викапаним Германом з «Сімейки монстрів».
— Ормвуд! — гукнув Майкла Ґрір, підкликаючи рукою. — Це спеціальний агент Вілл Трент із ЗРЗ.
— Що за таке ЗРЗ? — як завжди, тактовно поцікавився Лео.
— Оперативне захоплення і розшук злочинців, — розтлумачив Ґрір.
Майкл відчував, яких зусиль коштує Лео не сказати, що насправді це звучить як «зараза». Особливою тактовністю його колега-детектив не вирізнявся. Але над Лео нависав Трент. Руки у представника правоохоронних органів були величезні, ними він, напевно, міг би стиснути голову Лео і розчавити її, як кокосовий горіх.
Лео, звісно, був ідіотом, проте аж ніяк не дурним.
— Я з відділу особливого призначення Бюро розслідувань штату Джорджія, створеного, щоб сприяти місцевим правоохоронцям у всьому штаті у затриманні осіб, які вчинили насильницькі злочини. Я буду лише консультантом.
Він говорив так, наче читав з підручника, ретельно артикулюючи кожне слово. Усе це укупі з костюмом-трійкою робило його схожим на викладача коледжу.
— Майкл Ормвуд. — Майкл примирливо простягнув руку. Трент відповів на рукостискання — не надто твердо, проте й не надто мляво, наче брав рибу. — Це Лео Донеллі, — відрекомендував Майкл, бо Лео саме був зайнятий — запихував половину мандарина собі до рота. Тильним боком його долоні стікав сік.
— Здрастуйте, детективе. — Трент зневажливо кивнув Лео. Потім глянув на годинник і сказав, звертаючись до Майкла: — Результати розтину будуть готові не раніше, ніж за годину. Якщо у вас є вільна хвилина, я хотів би обмінятися думками.
Майкл глянув на Ґріра, не розуміючи, що змінилося в харчовому ланцюжку за останні дві хвилини. У нього з’явилося відчуття, що його усувають на найнижчий щабель, і йому це не сподобалося.
Ґрір повернувся до них спиною і перевальцем подався до себе в кабінет. Кинув через плече: «Тримайте мене в курсі», — і зачинив двері.
Кілька секунд Майкл мовчки дивився на Трента. Представник уряду не був схожий на копа. Попри високий зріст, він не заповнював собою всю кімнату. Він стояв, тримаючи руку в кишені й майже недбало зігнувши ногу в лівому коліні. Якби він випростався, то його плечі були б доволі широкими, та здавалося, що він не має бажання хизуватися своїми габаритами. У нього не було тієї бравади особи «при виконанні», яка дозволяє посилати всіх під три чорти лише на підставі того, що йому доводилося заарештовувати покидьків усіх мастей, які тільки водяться на землі.
Майкл дивився на нього і думав, що було б, якби він сам послав цього красеня під три чорти. Але після ранкової сварки з Джиною і зустрічі з Синтією вирішив хоч комусь зробити поблажку і махнув рукою в бік дверей.
— Конференц-зала там.
Трент рушив коридором. Майкл пішов слідом. Він роздивлявся плечі гостя й щиро не розумів, як той опинився у ДжБР. Найчастіше слідаки були наркоманами, що стирчали від адреналіну. Їхні тіла були такі накачані тестостероном, що на лобах постійно блищав піт.