— Лише телевізор, — прошепотів Джон сам до себе. — Лише маленький телевізор.
Нога знову засмикалася, та він не завдав собі клопоту її приборкати. Його руки стискалися й розтискалися, а це вже було погано. Він мусив якось це припинити. На нього вже витріщалися люди. Батьки намагалися тримати дітей поближче до себе.
— Сер? — перед ним стояв Рендол, Джонів особистий продавець-консультант. На обличчі в нього застигла усмішка, яка б і лабрадора змусила завагатися. — Пробачте, що змусив чекати. — Рендол простягнув руку, неначе вважав, що Джону потрібна його допомога, щоб підвестися.
— Не треба, — сказав Джон, намагаючись бути ввічливим, і встав.
Відтак роззирнувся навколо, не розуміючи, що відбувається. Хлопець був до нього занадто люб’язний. Невже сталося щось? Хтось викликав поліцію?
— Можемо запропонувати вам один з цих телевізорів на вибір. — І Рендол повів його вглиб крамниці, де світилися великі екрани.
Джон зупинився перед телевізором, що здавався неосяжним, як екран у кінотеатрі. Телевізор був майже як він заввишки та вдвічі ширший.
Рендол узяв пульт керування, що за розмірами більше нагадував книжку.
— У цьому «Панасоніку» реалізовано прогресивну технологію глибокого чорного кольору, яка дає вам…
— Заждіть хвилинку. — Джон обійшов телевізор по колу. Завтовшки він був усього кілька дюймів. А ціна на ціннику змусила Джона розсміятися. — Я ж вам казав, скільки заробляю.
Рендол розплився в усмішці й ступив крок уперед, через що у Джона виникло бажання відступити назад. Але він стійко втримався на місці, й хлопець, притишивши голос, сказав:
— Ми з розумінням ставимося до того, що в деяких наших клієнтів є побічні джерела прибутку, про які вони не згадують у своїх заявах на отримання кредиту.
— Справді? — спитав Джон, розуміючи, що відбувається щось протизаконне, але не спроможний збагнути, що саме.
— Ваша кредитна історія… — Голос Рендола звучав трохи збентежено. — Ми отримали дані про ваші кредитні картки.
— Які кредитні картки? — спитав Джон.
Та в нього навіть клятого поточного рахунку не було.
— За це не хвилюйтеся. — Рендол поплескав Джона по плечу, наче вони були давніми приятелями.
— Які кредитні картки? — повторив Джон.
М’язам у руці кортіло скинути хлопцеву руку з плеча. Він терпіти не міг визнавати, що чогось не знає. Перебування в пітьмі робило його вразливим.
Нарешті Рендол прийняв руку.
— Послухайте, — сказав він. — Нічого такого в цьому немає. Просто платіть, до іншого нам байдуже. Ми нікому не повідомимо, якщо, звісно, ви платити не перестанете.
Джон схрестив руки на грудях, хоч і знав, що в очах інших людей це робить його більшим, загрозливішим.
— Слухайте, — сказав він. — Я хочу цей дурний телевізор у розстрочку, двадцять два дюйми з пультом керування. Це все, що мені потрібно.
— Звісно. — Рендол підняв руки долонями догори. — Нема питань. Просто я подумав, що з вашим кредитним рейтингом…
Джон перепитав:
— Яким рейтингом?
— Кредитним. — Тон хлопцевого голосу перейшов межу недовірливості й наблизився до приголомшеного Джона. — У вас найкращий кредитний рейтинг з усіх, що я бачив. У нас тут бувають люди, які навіть до трьохсот не дотягують.
— А у мене який?
Запитання, здавалося, приголомшило Рендола.
— Нам не можна таке казати.
Твердим голосом, додавши до нього металевих ноток, Джон повторив:
— Який у мене?
Прищі у Рендола побіліли, а шкіра навпаки — густо почервоніла.
— Сімсот десять, — прошепотів він, зиркаючи через плече, чи не дивиться бос. — Містере Шеллі, ви могли б піти в звичайну крамницю. Наприклад, у «Серкіт-сіті» чи в «Бест-бай».
— Дайте мені його подивитися.
— Звіт?
Джон ступив кілька кроків і скоротив відстань, що їх відділяла.
— Ви сказали, там були кредитні картки. Я хочу знати, які саме.
Рендол знову озирнувся через плече. Але хвилюватися йому варто було через того, хто стояв перед ним.
— Хлопче, годі озиратися. На мене дивися. І відповідай.
Рендол ковтнув слину, і його борлак заходив ходором.
— Може, я неправильно ввів ваш номер соціального страхування. Поточна адреса була інакша…