Шеллі, як і багато інших благополучних родин, чомусь думали, що їхні гроші й привілейоване становище автоматично захищають їхніх дітей від наркотиків, та не усвідомлювали, що єдине, у чому ці два чинники допоможуть їхнім дітям, — дістати якісніші наркотики. Та навіть без того Емілі Шеллі хотіла вірити, що її син — хороший хлопчик, і вірила. Вона не помічала, що вранці у її сина осклянілий погляд, що він постійно закапує собі в очі якісь краплі, що з повітки на задньому дворі смердить чимось млосно-солодким. А лікар Річард, зі свого боку, не висовував носа з вранішньої газети, тож і не бачив, що зіниці в його сина завбільшки з п’ятдесятицентову монету і кров носом у нього йде частіше, ніж у деяких ракових пацієнтів його відділення.
Життя розбилося на друзки.
Під час обшуку в школі в глибині Джонової шафки знайшли запханий у кросівку мішечок травки.
— Це не мої кросівки, — сказав Джон, і його мати підтвердила, що це взуття не схоже на те, яке вона раніше бачила на синові.
Охоронець з місцевого торговельного центру подзвонив їм, щоб повідомити, що їхній син украв касету і його схопили на гарячому.
— Я забув за неї заплатити, — знизав плечима Джон, і його мати вказала на те, що в нього в кишені справді лежить двадцять доларів. Навіщо йому було красти річ, за яку він міг заплатити?
Остання крапля впала однієї п’ятниці, вночі. Подзвонив інтерн з лікарні й розбудив Річарда Шеллі, щоб сказати, що його син потрапив до відділення невідкладної допомоги внаслідок передозування кокаїном.
Отак і спала полуда з очей. Медичне свідчення — щось таке, чим батько міг помахати перед носом у матері як доказом нікчемності їхнього сина.
Ночами Джон сидів у себе в кімнаті й слухав, як сваряться через нього батьки, аж поки батько не кричав щось на зразок «і це остаточно!», а мати бігла в спальню, грюкнувши дверима. Далі були притишені схлипування, і Джон врубав стереосистему, з гучномовців лилися верески «Деф Леппард»[11], аж поки Джойс, яка, звісно, гризла граніт науки, не стукала в спільну стіну їхніх кімнат і кричала: «Тихіше зроби, лузер нещасний!»
Джон стукав у відповідь, обзивав її сучкою, шумів так, що в його кімнату заходив батько, хапав його за руку, ставив на ноги й питав, що з ним, у біса, відбувається.
— Проти чого ти бунтуєш? — допитувався Річард. — Чого тобі бракує? У тебе є все, чого можна бажати!
— Чому? — запитувала мати у свого синочка, й сльози ручаями текли по її щоках. — Де я схибила?
Джон тільки плечима знизував. Усе, що він робив, коли його намагалися викликати на відверту бесіду, — знизував плечима. Він так часто ними знизував, що батько казав, буцімто в нього неврологічний розлад. І можливо, йому треба призначити літій. А ще, можливо, помістити в психіатричну клініку.
— З чого все почалося? — хотіла знати його мама. Мусив бути спосіб якось виправити, покращити ситуацію, але щоб це зробити, вона мала знати, з чого все почалося. — Хто тебе на це підсадив? Скажи мені, хто тобі таке заподіяв?
Знизування плечима від Джона. Саркастичний коментар від його батька.
— То ти в нас розумово відсталий? Аутист? У цьому твоя проблема?
Почалося з травички. Зрештою, мала рацію Ненсі Рейґан, коли казала дітям: просто відмовляйтеся. Уперше Джон курнув, природно, одразу ж після похорону.
Брат Емілі, дядько Баррі, загинув у автокатастрофі на швидкісній автостраді. Раптово. Фатально. Доленосно. Баррі був товстуном, їв усе, що забажається, сигари курив, мов Фідель Кастро. Пив пігулки проти високого тиску, щодня робив собі укол інсуліну і загалом повільно, але впевненим поповзом просувався по життю до могили. Те, що його вбив водій вантажівки, який заснув за кермом, здавалося якимось дурним жартом.
Похорон відбувався спекотного весняного ранку. У церкві Джон ішов за домовиною, його кузен Вуді — поряд. Досі Джонові ще ніколи не випадало бачити, як плаче інший хлопець, тому він почувався якось дивно від того, що його двоюрідний братик-мачо, на чотири роки старший (такий крутий, що Джон і мріяти не міг колись дорівнятися до нього), розридався у нього на очах. Баррі не був йому рідним батьком. Мати Вуді розлучилася — у ті часи то був скандальний і шокуючий випадок. З Баррі вона одружилася лише два роки тому. Джон навіть не був певен, що Вуді справді доводиться йому двоюрідним братом.
— За мною, — скомандував Вуді Джону і пішов угору сходами, що вели до спалень.
Джон роззирнувся навколо, шукаючи батьків, бо з тону голосу Вуді відчув, що затівається щось недобре. Та все ж він пішов за кузеном до його кімнати, зачинив за собою двері й замкнув їх, як звелів йому Вуді.