— Джоне? — У його матері, здавалося, було якесь шосте чуття, бо вона вічно стукала в двері його кімнати, коли він дрочив. — Нам треба поговорити.
Емілі хотіла поговорити про його погані оцінки, про те, що його недавно залишили після уроків, про те, що вона знайшла в кишені його джинсів. Вона хотіла поговорити з незнайомцем, який викрав її сина, вмолити його повернути їй Джонні. Вона знала, що її дитятко десь там, усередині, і не хотіла здаватися. Навіть під час суду Джон відчував її мовчазну підтримку, коли сидів за столом і слухав адвокатів, які казали, що він виродок, перед лавою присяжних, які навіть в очі йому дивитися не хотіли.
Єдиною людиною в залі суду, яка вірила в невинуватість Джона Шеллі, була його мати. Вона ніяк не могла забути того хлопчика, малюка скаута[12], те кохане дитя, яке збирало модельки літаків. Вона хотіла пригорнути його до себе й зробити так, щоб усе було добре, притулитися лицем до його потилиці й вдихнути той дивний запах тіста для печива й мокрої глини, який він приносив колись із собою, коли грався на задньому дворі з друзями. Вона хотіла, щоб він їй розповів про свій день, про бейсбольний матч, про нових приятелів. Вона хотіла, щоб у неї був син. Відчайдушно хотіла.
Але її сина вже не було.
Газета «Декатур-сіті обсервер», 15 липня 1985 року
Учора окружна суддя Біллі Беннет ухвалила рішення про те, що у справі про вбивство юної мешканки міста Декатур Мері-Еліс Фінні п’ятнадцятирічного Джонатана Вінстона Шеллі, також мешканця Декатура, судитимуть не як неповнолітнього, а як дорослого. Адвокати обвинувачуваного посилаються на пом’якшувальні обставини, проте суддя Беннет заявила, що, виходячи з попередніх арештів обвинувачуваного, а також інших чинників, вона не бачить причини для того, щоб цього юнака не судити як дорослого. Прокурор Лайл Андерс повідомив, що домагатиметься ухвали смертного вироку.
Батько вбитої дівчинки Пол Фінні в інтерв’ю журналістам перед будівлею суду сказав, що «задоволений» провадженням судді Беннет. Шеллі, котрому висунуто обвинувачення у вбивстві з обтяжувальними обставинами, стане першим підлітком у окрузі Дікеб, якого судитимуть нарівні з дорослими. В окремому провадженні Беннет відхилила прохання про зміну підсудності, яке подав адвокат Шеллі.
Відколи Верховний суд визнав конституційність смертного вироку в справі «Ґреґ проти Джорджії», у штаті Джорджія засудили й скарали шістьох убивць. Наймолодшим за всю історію штату злочинцем, який дістав смертний вирок, був шістнадцятирічний Едді Марш, якого стратили 9 лютого 1932 року за вбивство фермера, який вирощував пекан, з округи Доерті. У березні цього року двадцятивосьмирічного Джона Янґа, котрий у вісімнадцять років заліз у дім до трьох літніх людей з округи Бібб з наміром пограбувати і вбив їх, було страчено на електричному стільці у тюремному центрі діагностики і класифікації штату Джорджія.
Розділ 9
Джон погано спав, але йому було не звикати. Нічний час у тюрмі завжди жахливий. Найбільше дошкуляли крики. Плач. Про інші звуки Джону й думати не хотілося. Коли його заарештували, йому було п’ятнадцять, коли посадили — шістнадцять. Коли йому виповнилося тридцять п’ять, він провів за ґратами більше років, ніж у батьківському домі.
Хоч як гамірно було в тюрмі, до цього шуму він призвичаївся. Важче було за її межами. Автомобільні клаксони, пожежні машини, звідусіль горлало радіо. Сонце світило яскравіше, запахи насиченіші. Від квітів сльозилися очі, а їжа була майже неїстівною. У кожному її шматочку було забагато смаку, вибір був занадто великий, щоб він міг спокійно піти в ресторан і замовити собі обід.
Коли посадили Джона, на вулицях не можна було зустріти людей на пробіжці з навушниками у вухах, у шортах зі спандекса, які щільно облягали тіло. Мобільні телефони тоді носили у сумках, схожих на великі гаманці, перекинутих через плече, і дозволити їх собі могли тільки дуже багаті люди. Репу як повального явища не існувало, а круті пацани слухали «Мотлі Крю» та «Пойзен». CD-плеєри були фантастикою з серіалу «Стар трек»[13], а про сам «Стар трек» знали тільки заучки.
Що робити з цим новим світом, Джон не знав. Усе здавалося йому якимсь безглуздим. Там більше не було жодної знайомої речі. Свого першого дня на волі він заховався у стінній шафі вдома у матері й розплакався, як немовля.