— Шеллі? — заволав Арт. — Ти працювати будеш чи як?
Джон помахав наглядачеві рукою й видушив з себе усмішку.
— Перепрошую, начальнику.
Він підійшов до зеленого «субурбана» і взявся витирати воду з бічної панелі. Ще одна річ, яка його шокувала. Автомобілі стали такими велетенськими. У тюрмі був один телевізор, який показував два канали, і що подивитися вирішували старші ув’язнені. Антену вирвали, щоб виколоти нею комусь око, задовго до того, як посадили Джона, тож якість прийому сигналу була нікудишньою. Та навіть коли завади зникали й картинку на екрані вдавалося так-сяк роздивитися, відчути справжні розміри машин було важко. І взагалі, те, що ти бачив, могло бути не справжнім, а зробленим спеціально для того серіалу. Може, насправді серіал був про паралельний світ, де жінки носили спідниці, які навіть їхньої мохнатки не прикривали, а чоловіки не гребували обтислими шкіряними штанями й монологами на тему: «Мій батько ніколи не зрозуміє мене».
Мужики в тюрмі завжди з цього реготали, кричали «курва» і «підар», і наступні слова актора тонули в цих вигуках.
Телевізор Джон майже не дивився.
— Йо, йо, — сказав Рей-Рей, нахиляючись, щоб губкою втерти силікон у шини «субурбана».
Джон підвів погляд і побачив поліцейську патрульну машину, що саме заїжджала на мийку. Рей-Рей усе повторював двічі, тому його так і називали. І він завжди попереджав Джона, коли неподалік з’являвся коп. Джон віддячував тим самим. Вони ніколи особливо не спілкувалися, не кажучи вже про те, щоб розповідати історії свого життя, але один одного розпізнали вмить: обидва були колишніми зеками.
Джон узявся мити скло над дверцятами водія, без поспіху, щоб роздивитися копа у віддзеркаленні. Спочатку він почув поліцейську рацію, те постійне потріскування й голоси диспетчерів, що називали коди ситуацій. Полісмен роззирнувся навколо, рівно за дві секунди вихопив тренованим оком Джона і Рей-Рея, потім підтягнув кобуру і пішов усередину платити за мийку. Не те щоб вони могли на нього напасти, але завжди було приємно показати, хто тут хазяїн.
Власниця «субурбана» була неподалік — теревенила по мобільному. Миючи вікно, Джон заплющив очі й слухав її голос, насолоджуючись інтонацією, наче прекрасною музикою. Він уже забув, як це — чути жіночий голос, вислуховувати нарікання, що можуть виникнути лише в жінок. Погані зачіски. Грубі продавці в магазинах. Поламані нігті. Чоловіки воліли розмовляти про речі: машини, зброю, піхви. Про почуття вони не говорили — хіба що про гнів, та й то недовго, бо їм одразу кортіло якось розв’язати цю проблему.
Кожні два тижні Джонова мати приїжджала на своїй машині з Декатура до Ґарден-сіті. І хоч як він був радий її бачити, та то був не той жіночий голос, який йому хотілося чути. Емілі завжди була приязна, рада бачити сина, навіть якщо з виразу її очей він бачив, що вона втомилася після довгої поїздки чи їй сумно бачити його нове татуювання, його волосся, зібране у хвіст. Приїжджала й тітка Лідія, але тільки тому, що вона була його адвокатом. Двічі на рік разом з матір’ю з’являлася й Джойс, раз на Різдво і раз — на його день народження. Вона ненавиділа кожну хвилину свого перебування там. Від неї аж пахло ненавистю. Джойс хотіла вибратися звідти чи не більше, ніж сам Джон, а коли розмовляла з ним, він мимоволі згадував, як між собою балакали чорношкірі гангстери й арійці[14]: «Ти, сучий ніґер, пес ти шолудивий. Ти курвий білий вишкварок. Ось я до тебе доберуся — придушу на місці».
Двічі за весь термін ув’язнення до нього навідувався батько, але Джону не подобалося про це згадувати.
— Чуєте?
Жінка з мобільним стояла поруч. Він відчув пахощі її парфумів. Її верхня губа вигиналася бантиком, ротик був зволожений блиском для губ.
— Агов? — сказала вона, мало не сміючись.
— Перепрошую, — промимрив Джон, шокований від того, що вона підійшла так близько, а він навіть не помітив. У тюрмі він уже був би мертвий.
— Я кажу «дякую», — повторила вона.
Він узяв простягнутий долар, почуваючись дешевим і брудним водночас.
Джон розіграв невеличку виставу — поклав банкноту в скриньку спільних чайових, знаючи, що за ним стежить кожна пара очей на мийці. Так само стежив і він, коли клієнт давав чайові комусь іншому. На цій роботі ніхто нікому не довіряв, та й не даремно. Не треба було мати вищу освіту, щоб здогадатися, чому купка дядьків середнього віку працює за мінімальну зарплатню плюс чайові на автомийці «Горила».
З офісу вийшов Арт, закричав: «Перша зміна, обід!» — і пішов до копа, котрий стояв біля торговельного автомата. Чорт, цього Джон теж не помітив. Коп вийшов надвір, дивився на нього, а він і не побачив.
14
Арійське братство — біла тюремна банда, що сформувалася у тюрмі «Сан-Квентин» 1964 р.; у тюрмах США традиційно протистоїть бандам афроамериканців.