Ліля забрала свою руку з мого коліна й глянула так співчутливо, що не було сумніву: інтимний контакт між нами перервався, а мене урочисто посвятили в мудаки. Зрештою вона це підтвердила і словами:
— Не бійся бути мудаком, і все в тебе в житті піде як по маслу. Можливо, сьогодні приїде твоя доля.
— Не жартуй. Це ж Ромкова дівчина. Вона приїде до нього. Точніше — вступати в універ. У мене ідея: підеш зі мною на вокзал?
— Якого дідька?
— Зустрічати її. Знаєш... утрьох нам буде веселіше. Потім попремося до якоїсь кнайпи.
— Не, не до якоїсь, а до «Львова».
Вона мала на увазі ресторан «Львів», у якому завше човплося багато туристів, а назагал публіка там була дуже строката: фарцівники, перевдягнені менти і кагебісти, проститутки, грузини, поляки і камандіровочниє.
— То ти згодна?
— Та добре, — байдуже кивнула вона.
— Ти — справжній друг.
— Я вип’ю ще, — зітхає вона. — Як гадаєш — можна мені ще? — Я плескаю її підбадьорливо по спині, вона замовляє нам шампанське і, глибоко затягнувшись, примружує очі. — А знаєш чому?
— Ні.
— Якби з тобою сталося те, що зі мною, ти б і сам не п’янів. Минулої суботи я телефоную Юркові... ну, тому зубному технікові... Пам’ятаєш, ми з ним Новий рік зустрічали?
— У тебе з ним роман?
— Та який, блін, роман? Всього тільки близький контакт третього ступеню. Коротше, я в нього вже кілька разів була. Ми проводили час досить непогано. І от ми домовляємося, що я прищу до нього знову. Я приїхала, а там у нього курва! Ну, ти розумієш, яке западло? Навіщо він це зробив? А тут ще така фігня, що в мене якраз сестра заміж ішла, то я їй все бабло, яке мала, віддала. Лишила буквально жменю копійок — разом десь два краби. І я, ідіотка, беру таксі, бо він обіцяв зафундувати, їду до дідька на роги, розраховуюся, а назад мушу добиратися тролейбусами, трамваями. Бо він мене, звичайно, не пускає до себе.
І тут я відкриваю рота, бо вся ця історія стосується й мене. Переважна частина мого життя проминула без телефону. У перші дні, коли він у мене з’явився, я обдзвонив усіх знайомих, повідомивши радісну новину, а потім уже майже не користувався. Телефон для мене завжди залишався чимось чужим, я не любив, та й досі не люблю надто довго спілкуватися на відстані, волію живий балак. Минулої суботи в слухавці пролунав ніжний жіночий голос:
— Привіт. Як справи?
— Краще не буває.
— Що робиш?
— М-м... нічого...
Я не мав зеленого поняття, хто телефонує, а запитувати незручно, надто, що голос такий приємний, що не хочеться його відпускати.
— Нічого? От і я так подумала. І вирішила заїхати до тебе.
— Правда? — Я ошелешено роззявив рота і не знав, що казати. Може, і справді нехай приїжджає. Хоч і невідомо хто, але це ще цікавіше. Треба потягнути час. — А ти де?
— Вдома.
— А що робиш?
— Нічого. Тому й подумала.
— Ну, так... давно не бачилися.
— Що ти мелеш? Усього лишень позавчора, як... ми...
І тут мене попустило — вона помилилася телефоном. Я увесь минулий тиждень не виходив з дому. Я її не знаю, вона не знає мене. Але ми гарно поговорили. Мій голос нагадував їй голос коханця. Її голос мені не нагадував нікого, хоча інколи пробивалися окремі нотки, але були вони невиразні, розмиті. Тепер я не знав, як завершити розмову. Я мав не надто погідний настрій, з одного боку, хотілося пояснити, що вона помилилася, а з іншого — розмовляти далі. Навіщо? Не знаю.
— Для мене два дні — давно, — сказав я без зайвої остороги.
— Жартуєш? Я викликаю таксі?
— Добре, — кажу я приречено.
Кудись вона та й приїде. Мені вже було байдуже.
— Але ти фундуєш.
— Звичайно, як завжди, — усміхнувся я задоволено.
— Не тринди. Минулого разу я платила. Ти там вибіжи, щось купи.
— Наприклад?
Презерватив? Торт? Свічки? Квіти?
— Вино, наприклад.
— Добре, па.
Я поклав слухавку й уявив собі, як вона їде до когось, з ким щойно домовилася. Як вона дзвонить у двері і застає його з іншою. І як вони не можуть порозумітися й скандалять, а та друга втручається, і вони уже скандалять утрьох, перебиваючи одне одного. І вона кричить йому: «Брехун! Ти це навмисне зробив», а він не знає, що казати, бо та друга з-за спини стає все агресивнішою в обороні своєї території й намагається дотягнутися розчепіреними пазурами до непроханої гості. Сусіди траскають дверима: «Що там у вас таке?» Урешті він зачиняє двері перед нею, і вона, шморгаючи носом, виходить на вулицю, на повні груди ковтає холодне повітря й каже: «Боже! Яка скотина! І я з ним... стільки...» Заплативши за таксі, вона вже не має грошей на дорогу назад. Доведеться добиратися автобусами. Вона бреде простовіч, очі сльозяться від блиску фар і мокрого асфальту, і коли чує, що поруч зупинилося авто, і хтось пропонує: «Дєвушка, вас падвєзті?», з насолодою і відвертою сатисфакцією посилає його дуже-дуже далеко...