— Як я тебе розумію, — зітхаю, відчуваючи, як у мені прокидається щось схоже на совість, точніше, хирлявий зародок совісті, коли я усвідомлюю, що вона розмовляла зі мною.
— Я не можу досі второпати, навіщо він це зробив, — зітхає вона скрушно і глибоко затягується. — От навіщо було мене так принижувати?
А я починаю роздумувати, як так вийшло між нами? Можливо, тому, що вона раніше ніколи мені не телефонувала, а я не навчився розпізнавати її голос із телефону? Я колись повідомив їй свій номер, а вона похапцем записала двох Юрків поруч. Може, не тільки імена, а й голоси однакові. У мене була дівчина, голос якої я постійно плутав з голосом її мами. Вони цим тішилися і не раз мене розігрували. Чи можу я себе вважати винним? Я цмулю вино, а моя совість знову влягається спати, їй так найзручніше — у такому стані тихомирної дрімоти. Я підливаю Лілі вина, і вона зиркає на мене з вдячністю, радіючи, що в неї є я, справжній друг, такий, що ніколи не підведе, такий, якому не треба нічого довго розжовувати, на якого завше можна покластися у вирішальну хвилину. Кому ж, як не мені, можна довірити всі свої проблеми, смутки і болі?
— Як добре, що ми з тобою не закрутили наш роман на довше, — каже вона. — Зараз ми б, можливо, уже й не вітались.
— Так, звичайно, — з готовністю погоджуюсь я. — Принаймні ти не зможеш ніколи сказати, що я розбив тобі серце.
— Серце... — вона гірко всміхається. — Моє серце розбите давно, і гірше вже бути не може. І знаєш, що я тобі пораджу: ніколи не закохуйся. Ніколи-ніколи. Просто думай, що це кохання, але відразу піддавай сумнівам. Тоді значно легше буде розчаровуватися. Ти ж розчаровувався в житті? — Я кивнув. — Ну, от. Бо кохання — це лише пристрасть, порив душ і тіл, короткочасний вибух почуттів. А пристрасть недовговічна, вона вся в білому цвіті, як весна, після якої настає щедре на тепло літо, приходить призвичаєння, розуміння з півслова чи хвилеве роздратування з півслова — не має значення... головне, що двоє тіл і душ пристосовуються, як дві детальки одного механізму... хоча механізми часто щось заклинює... І оце ЩОСЬ — відіграє пізніше важливу роль... На нього спочатку ніхто не звертає уваги, але воно сидить у комусь із них і муляє... воно мучить і робить усе, аби двоє тіл і душ починали поступово віддалятися... А потім настає осінь, і все осипається... усе марніє, жовкне, скручується, стає таким буденним і одноманітним... Усе байдужіє... А коли настає зима, то тільки притрусить снігом, і нічого не залишається... навіть слідів тієї пристрасті... Я вже пережила дві такі зими, і не певна, що подолаю третю. Розумієш? Чоловіки здебільшого дуже підлі. — Помітивши мій здивований погляд, додала: — М-м-м... жінки — теж. Якщо це для тебе суттєво. Але я про себе. Моє останнє кохання — художник... ми зняли спільне помешкання недалеко від центру. Я оплачувала все — оренду, газ, світло. Я готувала їсти, ходила на базар, купувала, прибирала. А він удавав митця і, валяючись на канапі, снував свої проекти. Інколи щось пробував малювати... не завершував... відкладав... А при цьому повчав мене, як жити. І нічого не робив. Пальцем об палець!
— Добре. Але чому ти з таким одороблом жила?
— Чому? Я тобі признаюся чесно. У нього великий пензлик.
— І це все?
— Так. Усе.
— Уперше чую, що це саме те, задля чого можна терпіти таке чмо. Знаю багатьох з невеликим, чиї жінки цілком задоволені.
Вона поглянула на мене, примруживши очі.
— Я ж не кажу, що це закон природи. Просто я така. Я від цього тягнуся. І заради цього я терпіла.
— Тепер перестала?
— Перестала, коли довідалася, що він свого пензлика мачав не лише в мою палітру... Повір, це неймовірно прикро, коли ти відкриваєш свою душу комусь, віддаєшся повністю до найменшого нігтика, жертвуєш собою... без перебільшення — жертвуєш, бо не приділяєш собі стільки уваги, скільки хотілося б, а прагнеш тільки одного — якомога більше віддати йому всю себе до останку... а натомість отримуєш свинське ставлення... Тоді настає зневіра й насувається висновок: усі чоловіки підлі... Усі, кого любила, зникали з тими, кого ненавиділа. Хоча, звісно ж, є й винятки. Але вони чомусь нам не трапляються. І я тобі відкрию одну істину: головне — не перетворитися на старого пердуна, чиї дні минають у шкодуванні за проґавленими можливостями.