1
Я завів дівчину в її кімнату, потім розкоркував вино з порічок і налив у келихи. Ліля закурила і увімкнула магнітофон, кімнату заповнила музика. Уляна попросилася в душ, я показав, як і що вмикати, і вона зачинилася, а ми з Лілею цмулили вино й мололи ні про що.
— У тебе тут, я бачу, нічого не міняється. Суцільне Макондо, — сказала вона, визирнувши у вікно.
— На жаль, моє Макондо шалено забудовується. Колись там зайці бігали, куріпки спурхували з-під ніг, а зараз — сама бачиш.
— Та ну, все одно класно. Колись я приїду до тебе, і ти мені почитаєш, що ти там шкрябаєш, — вона кивнула на друкарську машинку.
— Та ні, я на машинці лише статті для заробітку друкую та переклади. Пишу я від руки. Старим дідівським способом.
— Може, ще гусячим пером?
— Отут я пішов далеко вперед. Авторучкою пишу. І пальці бувають, як у школі, у чорнилі.
— Тут класно. Але я б так жити на відлюдді не змогла. Моя душа рвалася б у центр.
— Ну, звісно, у тебе надто вузька спеціалізація. Тут не розженешся.
— Тю! Ти думаєш, я все життя збираюся цим займатися? Ні, коли я вийду заміж за мрію моїх дівочих снів, то стану добропорядною господинею. По суботах — порядки, по неділях — пироги. Раз на два тижні — солодкий пляцок. Раз на місяць — мінет. — Вона затягнулася і окинула оком вітальню. — Тут кіт не валявся триста років. — Потім підійшла до шафи, відчинила й похитала головою. — У тебе лише один костюм? Один-єдиний?
— Я його й так не ношу.
Після цього вона сіла на канапу й мрійливо задивилася на стелю з червоною плямою.
— А це що за фігня?
— Червоне шампанське невдало розкоркував.
— Ну ти даєш! І скільки часу минуло?
— Та то вже з рік.
— Капець. У цьому весь ти. Тягни сюди швабру.
— Та ти тільки розґведзяєш.
— Не переживай, гірше не буде. Налий у відро горня води і всип жменю прального порошку. Улясю, ти ще довго там?
— Не, уже виходжу.
— От і добре, бо нам лазничку треба.
Уляна випливла в халаті і з рушником на голові та зникла у своєму покої. Я зробив, як просила Ліля, а вона намочила швабру у відрі, вилізла на журнальний столик й стала змивати пляму від вина. Я сидів на канапі й дивився на її дупцю в польських майточках.
— Я знаю, куди ти дивишся, — сказала вона, — але краще б ти дивився сюди. І постав відро біля мене.
Вона ще кілька разів умочила швабру, потерла, і пляма з брудно-червоної перетворилася на блідо-рожеву, а коли я поміняв воду, то за хвилю пляма зникла, хоча те місце, де вона перед тим була, усе ще вирізнялося. Ліля впала біля мене на канапу й сказала:
— Пфу... Ну, в принципі, більшого я зробити не могла.
— Ти й так зробила багацько.
— То наливай. Чого сачкуєш?
Уляна приєдналася до нас, і ми швидко докінчили пляшку, я запропонував поїхати в ресторан. На мій подив, Уляна ані разу не згадала про Ромка. Мені було по цимбалах, я його теж не згадував. Уляна вбралася в обтислі джинси й таку ж обтислу блузку, тут було на що подивитися і без багатозначних Лілиних підморгувань. У ресторані ми сіли за столик, замовили шампанське, і Ліля окинула своїм фаховим оком залу. Музика ще не грала, ніхто не танцював, але столики поволі заповнювалися. Ліля вийняла косметичку й підмалювала вуста. Уляна пильно за нею стежила. Я теж. Бо малювання вуст було тільки відволікаючим маневром, насправді Ліля в люстерко обстежувала все надовкіл.
— Ви часто тут буваєте? — запитала Уляна.
— Ну, ми, художники... — почав було я.
— Облиште, — обірвала вона. — Я знаю ваші художества: купити-продати.
— Ага, то Ромкові не вдалося вас задурити?
— Ромчик не вміє брехати.
— Чому? Він мене не раз дурив.
— То вас...
— А вас ні?
— Інколи я вдавала, що вірю. Задля святого спокою.
— А я не казала? — втрутилась Ліля. — По-справжньому люблять лише мудаків.
— Хто сказав, що я його люблю?
— Ти зібралася жити в нього на весь період сесії без почуттів? — зробив я квадратові очі.
Дівчата розсміялися. Тим часом музика заграла, а Ліля допила шампанське, виструнчилася в кріслі й сказала:
— Ха! Ну, все — я готова.
— Для чого? — запитала Уляна.
— Для подвигів. Замовляй, Юрасику, шампаньєро й закусон. Коли я повернуся, душа буде сповнена спраги і глибоких почуттів.
— Звідки ви маєте повернутися? — запитала Уляна.
— З танців з притисканєм, — Ліля знову зиркнула в люстерко, поцьмакала губами, поворушила бровами й сказала: — Зараз мене запросять. О, уже йде. Може, не мрія всього мого життя, але зійде й таке щастя.