Продовжувати писати, коли за тобою сидить живе сотворіння, готове на новий несподіваний звук, якось незатишно. Але в сачок воно не потрапляє, пурхає по кімнаті, б’ється у вікна, відчинених дверей на балкон не бачить ані при світлі, ані без світла. Урешті вдається випровадити непрохану гостю за допомогою віника. Однак мені здається, що та сама невідома мені пташка вже не раз мене провідувала, я починаю її впізнавати. А вона мене. «Чікккірікккк!» Вона щось хоче мені повідомити? Можливо, щось дуже важливе. І оте її «Чікккірікккк!» має різні модуляції. Може, вона хоче мені сказати: «Перестань! Кинь цю писанину! Глянь довкола! Який чудовий вечір! Як пахне матіола! Подивися, штурпаку, на зорі! Прислухайся до сюркоту коників і кумкання жаб! Націди собі вина, вийди на балкон і пий до зірок!» І я націджую собі вина, виходжу на балкон, п’ю до зірок, а над моєю головою, уже на даху, лунає: «Чікккірікккк!» — на здоров’я, мовляв.
А потім я сиджу й дивлюся на хляпку гівенця, що розповзлося. Якщо думаєте, що це моє гівенце, то помиляєтеся, бо це не моє гівенце. На своє гівенце я б ніколи отак не дивився. Воно пташине. Ця вертихвістка, коли я її намагався вигнати, з несподіванки здуріла настільки, що ледь не розбилася об шиби і, роблячи свої божевільні віражі, ще встигла на прощання обісрати мого стола. Але якби ж то тільки стола — вона обісрала мій роман, оцей самий, що я зараз пишу. Бракувало зовсім трішки, аби вцілила в мене. Просто перед самим носом хляпнуло. Тепер я в обрисах того гівенця вгадую профіль знайомого поета. Я невимовно тішуся і кажу: «Привіт, Стефцю! А ти ніц не змінився. Я тебе відразу впізнав».
Червневий вечір. Я п’ю вино і зі смутком дивлюся на папір, який доведеться викинути, але перед тим переписати. Гівенце має кислий дух і лежить просто посеред тексту, розповзшись широкою плямою. Я вже не згадаю, які віщі слова сховалися під ним, я не відроджу їх, але продовжую писати, думки розлітаються, натомість вигулькує слово, яке мріє лягти на папір, слово, яким розпочинатися має найкращий вірш, і сумує той вірш за найпершим словом, і вислизає з вуст. Але слово те не впокорюється, доки не з’являються наступні слова, бо чому воно мусить бути першим, коли нема всіх наступних, а вони згурдилися десь у піднебінні, збилися в купу, я відчуваю їхній смак, але крізь зуби вони не пролазять, застрягають, як шматочки м’яса, єдиний спосіб їх вигнати на світ — виполокати вином. У кімнаті темніє, місяць приходить на допомогу й малює на дзеркалі губною помадою свої версії слів, заплутуючи мене остаточно, бо слів цих насправді не існує, це привиди слів. А відтак я знову хляю й відчуваю, як мені стає себе шкода. Недавно я ще був свято переконаний, що мене любить Господь Бог. Просто так, з любові до людства. Але сьогодні ця віра розвіялась.
У мене за хатою панують джунглі Бірми. Попри паркан ростуть порічки, малини й вишні, а так — лопухи, лобода, кропива — одна жалива, друга ні, червоні й лілові маки, незабудки рожеві й блакитні, будяки, бузина і ще бозна-що. Але це все таке прекрасне — бувало, вийдеш у ті джунглі, кинеш на ту красу коцика й лежиш, мов на повітряній подушці, розквітлі будяки п’янливо й медово пахнуть, комашки дзумлять, метелики мерехтять...
Таким був доволі темний період у моєму житті, коли бабла не було. Цей період був не надто довгим, якихось два місяці, бо я заліз із головою в писанину й ніде не рипався, а для того, аби заробити копійку, треба було витратити певний час — позичити в сусідки гроші, поїхати на трасу, закупити в поляків сорочки й джинси, здати їх в ресторані офіціантові, повернути позичку сусідці й далі жити на зароблені кошти. Але відірватися від писанини я не міг, я знав — щойно перервуся, то втрачу нитку, яка мене веде за собою, розсію той настрій, який потім доведеться мозольно відтворювати, а тому харчувався ягодами й топінамбуром, що ріс у мене, як на цілині. Грошей вистачало лише на хліб і молоко. Та час від часу траплялися дива. Одного разу я намагався зателефонувати з автомату, коли телефон мені відімкнули через те, що ліньки було пиляти на пошту, але монета застрягла, я вдарив по автомату кулаком, і звідти сипонули цілі жмені копійок, які я гарячково почав визбирувати з землі. Потім я гупнув ще раз — і вони знову посипалися, проте цього разу я вже наставив пазуху, щоб не летіли в порох. Свідків цього гріха не було, і я щасливий повернувся додому, вмить забувши, що мені треба було кудись телефонувати. Копійок назбиралося понад п’ятнадцять карбованців, цілий скарб, якщо врахувати, що хліб і молоко тоді коштували копійки. Але я міг ще собі дозволити й плавлені сирки, і картоплю за двадцять копійок кілограм, а до неї — ех, як гуляти, то гуляти! — двісті грамів масла за два карбованці.