— Чого вони так галасують? — пошепки спитав Ільїн.
— Голову нового обирають. Замість Степана Підлужного, — тихо пояснив Іванов.
З передніх рядів підвівся літній худорлявий селянин у рудому кожусі з роздертим під пахвою рукавом.
— То є, на мій розсуд, — почав він, — пусте діло. Заждати мусимо з виборами нового голови…
— А скільки то чекати маємо? — насмішкувато вихопився молодий задерикуватий голос зсередини.
— А скільки треба буде. Доки життя спокійнішим стане. От був у нас 'Грицько Хміль головою, пригрозили, він і дременув до міста. Степан Підлужний не був боягузом, так його порішили зовсім. І третього голову вб’ють. Хіба то життя? Заждати треба.
З усіх кінців залунали обурені вигуки, а той, хто говорив, махнувши рукою, сів. До столу президії неквапливо вийшов кремезний старик. Виждав, доки вгамувалися люди, і почав сердитим басом:
— Чекати нам ніякого сенсу немає, та й часу обмаль. Мені от, до прикладу, на сьомий десяток пішло, а я хочу нове життя на власні очі побачити. Мені годити вік не дозволяє.
— Правильно, Іване Онисимовичу, — хором підтримали його з усіх боків.
— А про спокійне життя я так гадаю: самим треба власне життя будувати, а хто заважає, того бити нещадно. Степана Підлужного вбили, це правда, але ж хіба через те колгосп кидати? Не сподівався я таке почути від тебе, Петре, — Іван Онисимович докірливо глянув на чоловіка у рудому кожусі і вів далі: — В одному партизанському загоні воювали ми з тобою, Петре. Пам’ятаєш, як нам діставалося спочатку? Забув? Повісили тоді німці чотирьох наших хлопців, погрожували, що всіх скарають, пропонували здатись. А ми здалися? Щось не пригадую, щоб ти пропонував нам тоді здаватися. Так чого ж тепер злякався?
Петро не витримав, підвівся і сердито сказав:
— Ти трохи легше, Онисимовичу. Ти мене знаєш, я боягузом ніколи не був.
— Правда, не був, — згодився старий.
— Ото ж бо…. Я й тепер не через полохливість кажу. Банду треба знищити, а потім колгоспними справами займатись, от про що я мовлю.
— А ми дві справи робитимемо: і банду знищимо, і колгосп збудуємо. Як гадаєте, вийде? — звернувся Іван Онисимович до односельчан.
— Вийде, вийде, — залунали десятки голосів.
Старий повернувся на своє місце, а до столу підійшов Орленко — ватажок руднівських комсомольців.
— Давайте, громадяни, говорити відверто, — почав він. — Люди ми свої і зрозуміємо одне одного. Хто не хоче колгоспу, боїться Чапки, нехай живе по-своєму. От і все.
А ми ліпше оберемо нового голову. І за роботу. Весна не, за горами. Ми, комсомольці, докладемо всіх зусиль, щоб у районі жодного бандита не лишилося.
— Чого ж це тільки комсомольці, всім треба хижаків бити! — вигукнув хтось.
— Теж правильно. Так у чому ж справа? Давайте тоді обирати голову. Чи в нас забракувало хорошої людини на голову колгоспу?
Запала тиша, потім одразу кілька чоловік запропонували обрати Івана Онисимовича Щербу, того самого, що тільки-но виступав. Іван Онисимович неквапливо підвівся і коротко сказав:
— Якщо народ довіряє, я згоден.
Голосували дружно.
До Івана Онисимовича протиснувся Петро, ніяково посміхаючись, поздоровив і запропонував:
— Бери мене, Іване Онисимовичу, ординарцем, як у загоні. Фашистів разом били, а цих бандитів і поготів розіб’ємо.
— Добре, Петре, — по-дружньому обняв його Щерба.
Ільїн з неприхованою цікавістю стежив за всім, що тут відбувалось. Він був свідком народження нового. Люди через усі труднощі й перепони поривалися до світлого життя. Андрієві захотілося виступити, розповісти про рідний колгосп, але так швидко він не міг зібратися з думками. Замість нього слова попросив Іванов. Увага, з якою слухали його селяни, говорила про те, що майора тут ие тільки знають, але й поважають.
— Правильно вирішили, товариші, — казав Іванов. — Як вовків боятися, то й у ліс не ходити. Хай бандити нас бояться, нехай вони страшаться народної кари.
Він розповів, яким важким був шлях перших колгоспів у східних областях України, в Росії.
— Нам теж нелегко було. І стріляли в нас куркулі, і погрожували, і сичали з темних закутків. Тільки нічого в них не вийшло. Ростуть і міцніють наші колгоспи. Бажаю вам, товариші, щоб ваш колгосп теж був міцним і багатим. А з бандитами справимося, всіх викорчуємо.
Люди схвально загомоніли.
Після зборів Іванов і Ільїн були в гостях у нового голови. Велика хата не могла всіх вмістити. Колгоспники диміли самокрутками, говорили про свої мрії, про зе життя, згадували минуле. Співали старих і нових пісень.